Ми полишили орендоване житло у Харкові та виїхали до міста Дніпро. Нас прийняли знайомі знайомих. Там ми прожили 9 місяців, після чого повернулися у Харків, знову шукаючи нове житло.

Ми прокинулись від вибухів. Ми не були готові до цього, були розгублені, але намагалися зберігати спокій і залишались вдома.

Я просто забігла до дитячої кімнати і сказала, що почалась війна. Діти запитали: так у школу йти не потрібно? Я відповіла, що, скоріш за все, ні.

Найстрашнішим був момент, коли у сусідній будинок прилетів снаряд. Ми побігли до підвалу, але він виявився зачиненим. Вибухи були зовсім поруч, ми дуже злякалися. Наступного дня вирішили полишити рідне місто.

Після переїзду моя донька у Дніпрі ні з ким не хотіла знайомитись. Майже пів року вона більшість часу лежала на дивані, сумуючи за друзями. Саме це і стало причиною нашого повернення до Харкова, до знайомого середовища і близьких людей.

Ми зверталися до гуманітарних штабів, тому їжа у нас була.