Ми виїхали з сином та моєю матір’ю з Лисичанська 07.04.2022 у Полтаву. Зараз наше місто перебуває в окупації.

До війни ми жили у своєму місті. Я працювала, син навчався у школі. Коли дізналися, що почалася війна, були шоковані.

Я сказала сину, що знову почалась війна, тільки вже по всій країні. Пояснила, що кожна війна має початок і кінець, а наша задача - вижити. Син дуже засмутився.

Страшних днів було багато. Холод, великі черги за чвертю хліба, постійний гуркіт і страх. Із комунікацій був лише газ. Ми топили сніг, бо води не було дуже довго. Навколо були польоти, смерті, травми, не сумісні з життям.

У моєї матері на фоні шоку почалася деменція. Син боявся, але намагався цього не показувати.

Ми постійно стикалися з нестачею найнеобхіднішого. Воду шукали по колодязях у сильний мороз. Їжу було неможливо купити - магазини були закриті або розграбовані. Не було світла, аптеки не працювали.