«Так страшно було, що ми з донькою попрощалися одна з одною»

Це трапилося 14 січня 2015-го. Я була на роботі в будинку для літніх людей. Це був самий початок. У будинку для літніх людей вікна полетіли. Я наливала воду, почала кричати.

Не можу додому прибігти. Будинок для літніх людей на іншій вулиці. Кажу: «Ой, у мене ж вдома онучка одна!» Не навчалися тоді діти, вона залишилася вдома.

Прибігаю – нікого немає. Тут куток зяє, там незрозуміло що робиться. Будинок двічі під обстріл потрапляв. Удруге через півроку рівно. Уперше – 14 січня, а вдруге – 17 липня.

Я нікому не бажаю того, що ми пережили. Ми під час другого обстрілу вдома були. Стріляють завжди вночі. Я чую: щось летить. Мене контузило. Я зо два тижні нічого не чула, після цього голова боліла, шумить. А я ж ще не така стара.

Ми із собою тягали документи. Кричимо: «Настя, у льох!». І коти за нами в льох бігли. Наш рідний льох, ми рятувалися. Стільці в нас тут були. Теплі чоботи. Іноді спали тут, іноді просто сиділи до першої години, до другої ночі, коли все припинялося.

Востаннє так страшно, що ми вже з донькою попрощалися одна з одною. І я вам клянусь, це так було, і прощення просили одна в одної. Добре, що онучка хоч у дитячому таборі була. Так било! Ми не зрозуміли, що це таке було.

Ми ганчірками й повстю позакладали в будинку діри. Раніше я хоч працювала, а тепер будинок для літніх людей вивезли. Я на пенсії. Дочка одна. Важко.