«Ти ніколи не можеш бути готовий до обстрілу»

Скок Ольга, 42 роки:

У нас було звільнення Краматорська. Настав мирний час. Було багато військових у місті, але вже дороги й будівлі відновлювалися. Школи працювали. Життя повернулося нормальне, люди повернулися. І тут обстріл через півроку!

Це був звичайний день. Був лютий 2015-го. Такий же, як зараз. Я сьогодні буквально йшла тим місцем. У нас там є нагадування – маки стоять на тому місці, де був обстріл, де люди гинули. Був такий же день, таке ж сонечко, усе так само.

Усе відбувається дуже швидко. Ти ніколи до цього не будеш готовий, наскільки б не був підготовлений.

Ми йшли на роботу, у нас був обстріл. Ми живемо по центральній вулиці. Буквально на 200 метрів вище, будинок потрапив під обстріл, скло було вибите, був знеструмлений будинок.

Я працюю в районі поліклініки. Я йшла вулицею, і в санаторії були відкриті двері. І слава Богу, що був час забігти, тому що обстріл починається дуже несподівано. Ти не можеш до нього підготуватися ні психологічно, ніяк... Скільки б із тобою не провели бесід, і скільки не говорили б.

Реакція людей дуже різна. Гуляють люди з візочками, ходять діти, дорослі. Ти спокійно йдеш вулицею і буквально 5-10 секунд – і починається обстріл. І тобі треба прийняти правильне рішення: чи стояти, чи лягати. Одна мама сказала: «Ну, сказали, лягати, я і лягла». І поки вона лягала, вона отримала поранення. Ти не встигаєш зосередитися.

І ось лютий 2015 року. Ми з дітьми виходимо гуляти. У нас була місія – пройтися містом і зайти до лікарні. Ми просто вийшли, просто йшли, просто спілкувалися, поспішали. І зрозуміли, що щось відбувається не те. Почав наростати гул і почався обстріл.

Люди почали ховатися. Ми йшли майже центральною вулицею, вулицею Дружби. Ми забарилися. Поруч була аптека, ще якісь будівлі. До поліклініки було метрів триста, і ми подумали, що встигнемо добігти. Я була з двома дітьми. Коли ми бігли, бачили, що деякі люди падали біля лікарні.

Старша дитина побігла швидше, ми з Алісою сповільнилися. І коли ми підбігли до лікарні, вона дуже ойкнула: «Ой, мам, я бігти не можу». Я її підхоплюю, і ми забігаємо в поліклініку. У поліклініці був хаос. Люди поранені, крики. Все свистіло, гул наростав. Поліклініка дитяча. Мами, діти, крик. Уся ця паніка була протягом 10 хвилин. Потім почали надавати першу допомогу тим, хто дуже постраждав.

У Аліси було наскрізне поранення. Для нас це було сильне потрясіння. Ми її посадили: «Аліса, терпи!» Поруч лежали люди, які набагато більше постраждали.

Біля нас була літня пара. Бабуся була поранена, а дідусь біля неї крутився-вертівся. І до бабусі ніхто не підходив, тому що надавали насамперед допомогу молодим. І скільки ми сиділи в травмпункті – дві години – вона просто сиділа. І чоловік стікав кров’ю, сидів поруч з нами...

Скок Володимир, 42 роки:

Цього дня нам встановлювали газові лічильники. До лікарні повинен був іти я, це завжди було моїм обов’язком. А цього разу нам ставили лічильники, робочі затрималися, тому я сказав дружині: «Ідіть». І тієї миті, коли вони вийшли, я став на кухні і дивився у вікно. Я спочатку не повірив. Побачив спалахи – один, другий. У мене восьмий поверх, огляд дуже хороший.

Після трьох спалахів до мене стало доходити: обстрілюють район саме дитячої поліклініки, куди вони пішли!

Я схопив мобілку і гарячково став надзвонювати. Хвилин, напевно, 10 відповіді не було. Я забув, кому врешті додзвонився. Перше, що мені сказала дружина: «Поранили Алісу. Ми зараз у лікарні». Я вдома залишив молодшу, сказав: «Віка, сиди». На машину – і швидко туди, у поліклініку.

Мені в поліклініці сказали, що вони в травмпункті. Це поруч. Я швидко туди залітаю, бачу свою Аню, яку не поранили. Кажу: «Аня, все заспокоюємось, давай додому, там молодша, Віка. Ти повинна її заспокоїти». А Аліса сиділа в травмпункті, навколо поранені були, жінка була убита. Військових було багато, поранені. Просиділи, напевно, пів години, може, більше, вже призабув. Зробили рентген, перев’язку. Я відвіз їх додому.

Кістка не зачеплена, нас заспокоїли. Осколок пройшов навиліт. Сказав лікар: «Тепер вам їздити тільки на перев’язки».

Чернецька Аліса (дочка):

Я плакала тільки через те, що було страшно. А болю особливо і не відчувала. Зненацька так поранило, що я навіть не зовсім зрозуміла, що там рана наскрізна.

Я не те що ходити не могла, я просто ногу розігнути не могла. Як чапля була, стрибала на одній нозі. Але потім мама сказала, що якщо я не буду намагатися наступати на неї, то я ще довго не зможу ходити. Поступово я почала спочатку розгинати ногу, вона дуже боліла.

Коли робили операцію на нозі, вона боліла аж до коліна, і здавалося, що було б легше, якби ампутували. Але потім пройшло. Я почала наступати на ногу, потім ходила так, тягнучи ногу за собою.

Мама Ольга:

У мене двоє прийомних дітей, і це сталося саме з прийомною дитиною, тому це ще, напевно, важче. Коли з твоєю дитиною трапляється, ти якось реагуєш по-іншому. У мене чоловік є і моя біологічна дочка.

У нас були знайомі, сім’я, яка взяла діток на виховання. Ми з ними близько спілкувалися. І через півроку ми з чоловіком почали питати, чи можемо ми взяти одну дитину, врятувати, допомогти. Це було ще до війни, було все добре, були мирні часи. Ми взяли дитину.

Діти були в нас одного віку і пішли в перший клас. Ми саме дочку взяли за тиждень до першого класу. А потім через рік ми вирішили взяти ще одну дитину. Ми зрозуміли, що дві дитини одного віку – дівчатка, їм дуже не вистачає ще однієї сестрички.

У нас з’являється Вікторія. Ми її брали зовсім маленькою. Якщо Аліса прийшла в 7 років, то Віка – в 4,5 рочки. Були у неї свої особливості, тому що дітки мають відхилення психічні й фізичні. Треба час на реабілітацію. Прийомні діти даються важче і в психологічному плані. Твої біологічні діти – вони твоя плоть і кров, і ти їх відчуваєш. Прийомних діток треба повернути до життя. Щоб вони не відчували себе зайвими, відщепенцями, а це праця. Треба день у день перезавантажувати їхню свідомість.

У Аліси психічна травма зберігається. Я бачу по ній. Ми йдемо містом і раптом десь гул або різко щось падає – ми завжди присідаємо. Потім ми сміємося з нею і переходимо на інші теми. Але є такий момент. Вона їздила в табір влітку і каже: «Пролітали військові літаки. Я зразу впала під сходи. Це в мене такі автоматичні реакції». А потім каже: «Коли я встала, всі діти сміялися. Ніхто так не відреагував, в однієї мене така реакція. І, мамуся, що робити з цим?» – «Нічого, – кажу. – Може, з часом це пройде». Дуже хочеться вірити, що в майбутньому це не відіб’ється на її житті.

Володимир:

Реально, наскільки я бачу, спілкуюся, тільки Штаб Ахметова допомагає, гуманітарну [допомогу], пакети роздають. Це, по-моєму, єдині. Може, ще хтось є, але мені не доводилося чути. Їм величезне спасибі. Самі вони мене знайшли, зателефонували на мобільний телефон, запропонували на вибір табір. Вибрали Запоріжжя. Прекрасна організація, я навіть на роботі всім своїм хвалився й говорив, що і квиток організували, і зустріч. Приїхала дитина задоволена.

Аліса:

У санаторії було добре. Навіть не думаєш про те, що десь війна. І ліс, і повітря чисте, і ходиш, і мир, і сонечко світить. Добре.

Була одна дівчинка Юля. У неї дуже серйозні травми. На нозі м’яз ось цей, де ікри, повністю їй там знесло ногу. На руках у неї були опіки, травми. І я зрозуміла, що їй було ще гірше, ніж мені. Там дві дівчинки маленькі були, я переважно з ними була. У них теж мам не було. А в однієї дівчинки не було ніжки до коліна. Я з ними постійно няньчилась, бігала. Вони з бабусями приїхали, бабусям важко. І я, щоб на свою хворобу не звертати уваги, з дітками займалася. І їм добре, і мені не страшно.