У 2014 році, як почалася війна, ми 11 вересня намагалися виїхати з міста і потрапили під обстріл.
Тоді гриміло все, снаряди на вулиці падали, у житлові будинки. Ми тиждень взагалі не виходили з квартири. Не можна було виходити на вулицю.
Коли все стихло, сіли в машину. Але ми не встигли виїхати зі Щастя, як у лісосмузі нас з обох сторін обстріляли. Машина повністю вся, як решето. Доньці старшій осколком чи кулею розсікло голову, і ще один осколок застряг у нозі, у гомілкостопі. У нас усі живі, а після нас, хто їхав, всі загинули.
Це чудо, що ми живі, тому що на машині живого місця немає. Повністю вся в дірках, вся розбита.
Дочка з кулею в кісточці проходила вісім місяців. Її не могли дістати. Кістка гнила. Були операції, лікування. Досі ще наслідки є. У неї болить нога. Психологічні проблеми. Зараз уже набагато краще. Раніше спали тільки всі разом, одну її залишити не можна було. Гучних звуків боїться.
Коли ми потрапили вперше на реабілітацію, це було в Запоріжжі, у нас був психолог. Альбіна заїкалася. Допомагали нам. Зараз нормально, слава Богу. Але якщо гроза, грім, то все це в неї асоціюється з бомбуванням.
Ми собі самі не могли дозволити приїхати кудись на реабілітацію. Це дорого. У нас багато людей зараз не здатні оплачувати реабілітацію. Навіть виїхати кудись не кожен може.
Дочка тепер краще ходити стала. Раніше вона погано носок тягнула. Зараз, слава Богу, ми вже ходимо навіть на хореографію. Шраму практично не видно. Відпочили. Ми не переживаємо, не хвилюємося. Ось повертатися будемо, знову треба адаптуватися до того життя, яке було. Будемо жити далі.
Хочеться, щоб скоріше був мир. Хочеться жити нормально, не боятися. Хочеться виростити дітей, дати їм нормальну освіту, вивчити їх.
Життя поділилося на до і після. Раніше ми могли собі дозволити хоча б на 10 днів виїхати кудись, а зараз ситуація змінилася – і робота, і душевний стан. Не хочеться вже далеко кудись. Важко – пости, незручно, довго. Просто живемо далі. У нас троє дітей, усі маленькі. Альбіна найстарша. Кудись виїхати важко. А тут будинок, школа, садок – усе поруч, зручно. Боїмося. Ми раз спробували виїхати – потрапили під обстріл. Тепер уже ми не наважуємося. І, чесно кажучи, нікуди їхати.
Багато повернулося, багато переселенців. Іноді влучають снаряди в дахи. Буквально місяці два тому було пряме влучання у квартиру. Саме біля блокпоста. Жінка тільки пішла з кухні, і туди влетів снаряд. У неї в кухні взагалі нічого живого не залишилося. У дахи влучали. Тільки перекрили – знову прилетіло.
У дочки було дві операції. Осколок не могли дістати. Завдяки третій операції швиденько все почало гоїтися. Ну, а так я на руках її носила. На одній нозі вона стрибала, у садок не ходила. Зараз вже все нормалізувалося.
.png "Імена")
