Масленнікова Дар’я, 10 клас, Ліцей "Перспектива" Троїцької селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Татарінова Ольга Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

…Я все ж виживу. Постараюся.
Сонця промінь ясний побачу.
Закарбую навічно в пам'яті
І ніколи вас не пробачу!!!
(Т. Строкач)

Тільки та людина, яка пережила всі жахи війни, зможе зрозуміти, яке це щастя – мир. Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року увірвалося у домівки всіх українців зі звуками сирен, вибухів та артилерійських канонад. Усі розуміли: починається щось страшне. Але навіть у найжахливішому сні ніхто не міг собі уявити, що почнеться війна.

Страх, біль, розпач, паніка – все це в одну мить стало постійними супутниками моїх односельців.

Свої хвилювання я пам’ятаю дуже добре. Було двадцять друге лютого, але вже в цей день відчувалося напруження. Мама зібрала в окрему сумку всі документи і теплі речі. Тато просив не накручувати себе. Перед школою мама провела зі мною бесіду, щоб я в будь-якому випадку слухала вчителя і дбала про свою безпеку, не хвилювалася, якщо щось трапиться, мама мене потім знайде.

Тоді я ще не розуміла, для чого мені все це.

Двадцять третє лютого, звичайний шкільний день, ми з однокласниками обговорюємо, який номер підготуємо, щоб привітати мам і вчительок із жіночим днем, дівчатка хотіли заспівати пісню.

Ворог вніс свої корективи у наше майбутнє…

Ранок двадцять четвертого лютого залишиться в моїй пам’яті назавжди. Я прокинулася від того, як голосно плакала мама. Тато заспокоював, як міг. Вже тоді я зрозуміла – трапилося щось жахливе. Перед цим їй зателефонувала бабуся, яка живе недалеко від кордону, і ридаючи сказала, що почалася війна. Ніхто не вірив. «Ми бачимо ці ракети, - кричала вона в слухавку. – Ці сволоти Харківську бомблять!»

Нам пощастило і наше селище ще не бомбили. Але постійний тваринний жах був присутній.

Звідусіль лунали вибухи і канонади, земля здригалася. Особливо було чутно, як бомбили сусідню Харківську область. Цієї ночі вже ніхто не спав. Наступного дня ми вирішили їхати ночувати в бомбосховище, яке було обладнане в шкільному підвалі. Саме тут я і зустріла перші «прильоти».

На все життя я запам’ятала, як маленький хлопчик, років десяти, після вибухів закричав на весь підвал: « Мамочко, я не хочу помирати!» І плакали майже всі… Так і жили: вранці їхали додому, а ночувати поверталися у сховище.

Стали надходити новини, що ворог поступово окупує сусідні райони. Люди почали виїжджати з селища, поки не окупували  сусіднє місто. Одного дня тато прийшов з роботи і сказав мамі збирати речі і виїжджати зі мною у Дніпро, він приїде пізніше. Ворог наближався до нашого району. Ми спізнилися, бо почалася комендантська година. Виявилося, що колону, в якій повинні були їхати і ми з мамою, ворог розстріляв.

Наш район окупували останнім.

Десятого березня до селища увійшли вояки так званої «лнр» на чолі з «комендантом» і почали встановлювати свої «порядки». Їх ненависть і злість відчувалися на фізичному рівні. Для нас із ними війна розпочалася ще у дві тисячі чотирнадцятому.

Майже одразу зник український зв’язок і телебачення. Нам пощастило: у нас було супутникове телебачення і ми могли дивитися канали з українськими новинами.

Ставало дедалі гірше. Майже щодня лунав гуркіт ворожої військової техніки і авіації. Ситуація в селищі ставала все напруженішою. Через величезні перешкоди нам все ж таки вдалося виїхати.

Зараз я знаходжуся в безпеці. Навчаюся у своїй рідній українській школі. Та ночами мені й досі сняться ворожі винищувачі, які літали майже над самими дахами будинків.

Із початком війни моє життя змінилося назавжди, за цей час я навчилася бути сильніше, витриваліше, мудріше. Я дуже сумую за своєю домівкою, своїми рідними та друзями, які зараз розкидані по світу.

Ми обов’язково вистоїмо, виборемо довгоочікувану перемогу, відбудуємо свою квітучу країну, бо добро і правда завжди перемагають.