Ренкас Єлизавета, 11 клас, Київський професійний коледж мистецтва та технологій сервісу

Вчитель, що надихнув на написання — Хохлова Ірина Яківна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Не скажу, що мені легко це писати, бо кому легко писати про біль і страждання. Вже майже 3 роки, та ні, вже 10 років йде війна, та кожної хвилини я про це не забуваю. Ми з татом змушені були виїхати, коли почалася повномасштабна війна.

Усі мої мрії та плани, які я будувала, в один момент рухнули, принаймні, я так думала. Але життя, закриваючи одні двері, відкриває інші.

Зараз далеко я від дому, і домом стала зовсім інша країна, з не притаманними мені звичаями. Так хочу обійняти тих, кого люблю, та відстань не дозволяє.

Слізьми вкривається душа, коли бачу й чую, що ворог робить з нашою могутньою державою. Як гинуть люди і діти-янголятка, які не встигли ще побачити усе прекрасне в цьому світі, бо прокляті ненажерливі рашисти винищують націю прекрасну, що в серці з піснею живе.

Як можна бути тут спокійним, не плакати й не кричати, коли знаєш про те, як люди, йдучи на роботу, розуміють, що можуть не повернутися додому, як воїни віддають своє життя, боронячи країну. І не можу думати про те, як діток у полон відвезли, та ще й потім всиновили, щоб стали іншій належати, не можу нацією назвати я її.

Я плачу, бо сумую за сестрою, яку з народження не бачила ще й досі, а їй вже майже три, бо вони в Криму.

Не можу описати, як рветься серце, бо довелось залишити того, кого кохаю до нестями у рідній ненці Україні. І серце калатає, коли бачу в телефоні, що тривога в місті рідному моєму, бо хвилююсь за рідних, за близьких і друзів.

Навчаюся онлайн. Але так хочеться дивитися у вічі викладача, розуміти все, що він пояснює, з одногрупниками на перерві в буфеті наминати котлету із пюрешкою. 

Але, на превеликий жаль, зараз про це можна тільки мріяти.

Я думала що виїжджаю в країну, де тепло і спокійно, але й сюди прийшла війна, кривава і нестерпна. Так, не росія її розпочала, проте таки вдалося їй засунути свого носа в чужого проса. Пройшов вже цілий рік, все ніби заспокоїлось, затихло, як знов над головою ворожі ракети пролетіли. Ні сну, ні спокою тепер.

Постійні думки, буденні справи і проблеми, які ти хочеш вирішити, але щось не дає: ніби якийсь бар’єр (ніби якась стіна). Не знаю, чи щось психологічне, чи це просто я така лінива.

Інколи руки і справді опускаються, та здатися не дає мені музика і віра у щось світле і хороше. Ми маємо боротися, кожен на своєму фронті, адже боротьба — це життя! І ми з батьком обов’язково повернемося в квітучу, мирну Україну. Я в це вірю!!!