Звягінцев Максим, 9 клас, Чернівецький ліцей №18

Вчитель, що надихнув на написання — Інна Рубіківна Григорян

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

За день до війни, коли я йшов зі школи додому, уже було багато розмов про те, що Росія збирається напасти, проте я досі у це не вірив і запевнював себе, що цього не станеться. Проте нажаль я не мав рації…

24 лютого 2022 року, коли почалася війна, я спокійно собі спав і прокинувшись зранку не зрозумів, чому так пізно і чому батьки не підняли мене до школи. Проте, як вони сказали мені потім, вночі було чути дуже гучні вибухи і вони не могли спати, так як Росія почала бити по аеродромах, а ми жили не далеко від околиці міста.

У перші дні війни ми просто сиділи вдома, ховаючись від кожної тривоги у коридорі і узагалі не виходили з дому (виходили лише батьки і то ненадовго). 

Мені насправді не було страшно, проте одного разу збили ракету прямо біля нас і був дуже гучний вибух, але це був єдиний випадок, коли мені було по-справжньому страшно. Декілька разів на тиждень було чути якісь вибухи, але вони були віддаленими. Через декілька днів після початку війни батьки все-таки дозволили мені із моїм братом вийти ненадовго на вулицю і це було для мене великим щастям.

Десь через тиждень після початку війни ми 

доєдналися до благодійної програми і засипали пісок у мішки, які потім розвозили по місту до лікарень і інших державних установ. Було настільки багато роботи, що ми приїджали допомагати туди не один раз. 

Потім ми іще їздили розвантажувати гуманітарну допомогу декілька разів, за що нам давали певну її частину. Проте їздили ми туди звичайно ж не за цим.

У березні того ж року мої батьки вирішили, що пора виїжджати. 20 березня, забравши деякі речі (ми змогли взяти все, що нам було необхідно для повсякденного життя, так як у нас багато місця у машині), ми виїхали до Львова. Мені було боляче покидати домівку, тому щоб мені не було дуже сумно я узяв із собою свого плюшевого ведмедика. До Львова ми добиралися 3 дні, оскільки ввели комендантську годину і ми не могли їхати до пізньої ночі. Ми зупинялися 2 рази. Першого разу у дитячому літньому таборі, неподалік Кропивницького, а другого разу у гуртожитку, у Хмельницьку. 22 березня ми доїхали до Львова. Тут ми зупинилися у маминої куми, доки не знайшли нову квартиру. Вона була велика, але однокімнатна, тому нам учотирьох було в ній затісно. У Львові так само був і мій друг, тому мені там не було самотньо. У цьому місті моя мати влаштувалась до благодійного фонду «Крила надії» фахівцем з розподілу гуманітарної допомоги і ми з нею декілька разів їздили і допомагали розвантажувати гуманітарну допомогу. Увесь цей час я займався у школі дистанційно.

15 серпня 2022 року ми переїхали у нову квартиру. Вона була двохкімнатна, тому там нам було доволі зручно. Провчившись іще один рік дистанційно, я, як і батьки, зрозумів, що дистанційне навчання не таке добре, як очне, тому наступного навчального року я іду навчатися у школу очно. І здавалося б усе тепер буде добре, ми живемо разом, усією сім’єю (окрім брата, який поступив до київського університету, але він часто до нас приїжджав), проте наступного, 2024 року,

22 січня, татові видали повістку… Спершу, 1 місяць, він проходив підготовку неподалік Львова і ми могли їздити до нього, але потім ми більше не мали змоги із ним зустрічатися. 

Так як брат був у Києві, єдині хто рятував мене від самотності були мої друзі.

На початку літа мама знайшла кращу роботу у Чернівцях, тому ми туди переїхали. Улітку мені було весело, хоча жаль було кидати друзів зі Львова, особливо мого давнього друга з Краматорська, а от коли я пішов у нову школу, де не одразу знайшов друзів мені було дуже самотньо. Проте у середині вересня татові дали відпустку і він приїхав до нас. Але нажаль це щастя пройшло лише тиждень і тому я лишився у Чернівцях лише з мамою. Проте недавно, декілька тижнів назад, я знайшов друзів і тепер мені не сумно!

Хоча зараз у мене є друзі і у принципі у житті все йде добре, я все одно сумую за своїм житлом і татом. Сподіваюся ця війна скоро закінчиться і я знову побачу свою рідну домівку, де ми зберемося усією сім’єю!