Гуляйполе росіяни обстрілами розносять вщент. Любов Карпівна з сім’єю виїхала до Запоріжжя, бо з цукровим діабетом не може жити без ліків

Мені 72 роки. Я з Гуляйполя. Майже півтора місяця ми просиділи в підвалі. Бігали туди ховатися, він від нас далеченько був. Я інвалід другої групи. Вдома світла не стало через чотири дні, як почалася війна. Ні газу, ні води не було. Вранці з підвалу прибігали, коли тихіше ставало, на балонному газі готували. Що встигли зварити, поки тихо було, тим і харчувалися. А тільки-но починали стріляти – зразу бігли назад. 

У підвалі було холодно, темно. Усі свічки, що були, туди позносили. Спали в курточках. І в хаті теж мерзли, бо вікна від обстрілів повилітали. Чого ми тільки в той підвал не позносили – і дошки, і двері. Він був величезний, але не облаштований. А потім уже неможливо було там лишатися. Так бомбили, що всіх аж трусило. 

Здоров'я в мене погіршилося. Я так заслабла в тому підвалі! Нагріти нічого неможливо було. Їсти хоч і приносили, але ж воно холодне… За дітей, за внуків переживала. Ми вже чимало прожили, а вони ще молоді. 

Бувало, як десь гупне, то серце так калатає, ледь не вискочить! Оце таке в нас життя: сподіваємося на краще, а воно тільки гіршає. Додому дзвонимо. Там постійно гупають, фосфорними обстрілюють, усе вигорає. Розбили Гуляйполе так, що далі нікуди. 

Вони стріляли так, що ми забігли в хату, за 20 хвилин речі схопили в темряві, бо вікна були забиті, і втекли. Нам найголовніше було виїхати з Гуляйполя. Бо вже таке бувало, що йдеш у підвал, а над головою свистить, шумить, а потім гепає.

Ми в Запоріжжі, але все одно переживаємо за дім. Там двері й вікна розбиті, але поки що хата стоїть. А поряд у сусідів так ракета й стирчить… Що буде далі – не знаємо. Хоч би тут не почалася війна! Бо Запоріжжя вже не раз обстрілювали.  

Британський котик у нас. Проситься додому, бо він там звик на вулиці, свобода була, а тут тримаємо його в кімнаті. А собачка зостався там. Сусіди годували та зять. А тепер звідти всі повиїжджали, і я не знаю, як там мій песик. Душа болить за нього. Він був хороший, старенький уже. 

Я без таблеток не живу. У мене цукровий сахарний діабет, і операцію потрібно було робити. Дякую Богові, що тримає мене на цій землі. Значить, я ще потрібна. А так – п'ю знеболювальні, заспокійливі приймаю. 

Щодня Бога прошу, щоб війна швидше скінчилася, і ми повернулися додому. Тут добре, є всі зручності, але дім є дім. Душа за нього болить. Віримо і надіємося, що перемога буде за нами.