"Сина вбили, до цих пір не знаю, хто"

Началася війна, ми нікуди не ховалися, тільки в коридор виходили. Сказали, шо війна, стали стрілять. У мене отут сарай згорів. Синок покійний держав корову, сарай був хороший. Ми цілу ніч не спали з сусідкою, бігали. І сусідка підбігає і говорить: «Ваш сарай горить». Попали на кришу, вся криша тече, повреждєно сарай.

Ми виїзжали, жили місяці чотири чи п’ять в комнаткє. Купляли уголь. По дрова я ходила сама в посадку, пока солдати не сказали:

«Нельзя, бабушка, ходить. Не дай Бог, попадешь [на міну] – і всьо». Я говорю: «Ну і ладно, шо я попаду, аби убило зразу».

Повернулися сюди, зайшли в хату і тут отак чотири пулі лежало. Добре, шо нас не було тут. А якби були, то тут вже й залишилися.

Холодно-холодно. Як нам зимовать тут? Шо воно буде? А ще дід такой больной, ну як можно? Я не можу нагрітися. І душегрєйку надіваємо, і тьопле більо. Но невозможно. Холодні батарєї....

Аби Господь дав, кінчилася війна. Скільки можна, ну скільки нам осталось жити, пенсіонерам? Даже і пенсію не платили. Скільки ми поїздили в той Артьомовск, хай Бог милує.

Аби не гуманітарка, то не знаю, що б воно було. У нас магазина не було, води у мене не було. Два года чи три года война, і я з лісу тягала на пятіетажку воду.

І обстірувать надо було, і так, і руки… У мене і руки вже не работають, і ноги. Ця уже дерев’яна рука, як паралізована. Уже картошки не можу держать.

У мене два сина було. Я працювала на железній дорозі, тяжола робота. Їздила, жила без ніяких условій. Синочок работав на желєзной дороге, один так і работає. А той работав, його послали в командіровку десь туда, за Донецьк, у Волноваху… Оттуда мені його привезли в гробу уже. Ніхто нічого не сказав, хто його вбив, откуда, нічого я по ету пору не знаю, хто його вбив. Син у мене хороший був, не п’ющий, роботящий.

Я жду каждую ночь і каждий день, шоб не стріляли. Как не стріляють, так говорю: «Слава тобі, Боже. Господі, да заступітєсь за нас, да допоможіть нам, шоб кончилась война». Кому воно нужно, шо вони таке здєлалі?