«Дочка кричала: «Маму вбило!» А я стою в крові»

Плани були в усіх і надії жити мирно, добре, щасливо. Ходити до школи, займатися, вчитися, працювати. Потім в один момент ані роботи, ані школи, ані будинку.

Нас обстріл застав у будинку. Ми це все чули. Бачили, як скло летить. Розбита досі веранда, не відремонтована. Ми половину даху відремонтували. Це було страшно, дуже страшно.

У ті миті, що я відчувала? Куди б сховатися. Стріляли щодня, і ми вже до цього якось звикли. Але так, щоб по селу, це було вперше. І саме наш двір потрапив під обстріл.

Ми не звертали уваги, сиділи в будинку. А коли вже почала люстра хитатися та скло летіти, тоді вже почали кудись бігти. А вже куди ти побіжиш, якщо воно всюди летить, ці уламки? Навіть всі килими були в уламках. Це було страшно.

Ми сховалися в передпокої за гардероб. Уже ми в підвал полізли після того, як усе скінчилося. Ми полізли, воно тихо – вилізли.

Щось ударило. Що вдарило – Бог його знає. Інна каже, дочка: «Маму вбило, маму вбило!» – «Та де ж мене вбило? Я стою біля тебе!» Вона каже: «Подивися». Стою в калюжі крові. Судину десь пробило, мабуть. Нічого, нормально все зажило.

Ми з переляку помчали в Артемівськ. Там жили три місяці, потім місяць я в Дніпропетровській області в куми була. А потім що ж поневірятися? У мене два дорослих сини. Вони залишилися в Маріуполі. Повернулася і я сюди. Де мені орендувати квартиру? Чи там, чи тут, все одно. Ми орендували квартиру тут, ближче до будинку, ближче до дітей. Все одно якась допомога.

Поруч школа, центр реабілітаційний. Тут і в кіно ходили ми, і на виставки. Усе поруч. А в Павлополі немає ані школи, ані садка. Фельдшерсько-акушерський пункт раніше був. Зараз немає нічого. Школа розбита, садок закритий. Усі пороз’їжджалися.

Тут нас взяли на облік, виплачують допомогу, а там нічого ми не отримували. Тут я себе відчуваю в безпеці. Тут нічого не чути, усе добре. Ходимо гуляти часто. У парки ходимо й до драмтеатру ходили, на фонтан дивилися, гарний. Вчимо назви дерев. Інна знає, де клен, де акація, де тополя. Вона запитує: «Це верба чи береза?» Вчимо.

У неї ДЦП – дитячий церебральний параліч, затримка психомоторного розвитку. Потрібно й погодувати, й помити, й зуби їй почистити. Вона сама нічого не може. Воду подай, потримай, взуй. Усе за неї робиш. Дитина особливо взимку дуже хворіє. Тут лікарі поруч. До нас спеціальні викладачі приходять, які не тільки її рахувати вчать, писати, вони й розмовляти якось підштовхують, вправи дають.

Усім жителям Донбасу якнайшвидшого кінця цієї війни й повернення всіх додому! Де б ти не був, а додому все одно тягне. Щоб швидше це все закінчилося, всі повернулися, почали відновлювати своє господарство, мирно жити.