Асадча Дар’я, 11 клас, Державний професійно-технічний навчальний заклад
«Кам'янський центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів»,
м. Кам’янське, Дніпропетровська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Зенова Ірина Олексіївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

24 лютого 2022 року — найстрашніший день у моєму житті, коли почалася велика російська агресія проти України. У цей день я перебувала в столиці України, гостювала у своєї тітки Наталки. Вона ніколи не була заміжня, не мала дітей, тому дуже раділа мені, а я — їй.

За всі чотирнадцять років життя в Україні я жодного разу не була в Києві. У січні 2022 року татова сестра запросила нас з мамою в гості на кілька днів. Я зраділа так сильно, що була на сьомому небі. Ми відразу взяли квитки на 15 лютого.

Час у столиці минув швидко — я милувалася містом. Мама повернулася додому 20 лютого. Я залишилася в тітки. Пам’ятаю її лагідний, спокійний погляд на залізничному вокзалі. Якби ми тоді знали, що на нас чекає...

Ми прокинулися від тривог, літаків, вибухів, криків сусідів. Не хотілося вірити, що почалася війна. Увімкнувши телевізор, ми побачили Президента. Його впевнений голос заспокоював.

Після чергового вибуху ми одяглися, схопили документи і найнеобхідніше, і рушили до метро. Сусіди кричали, що воно — надійне укриття.

На вулицях панував хаос: хтось кричав, хтось плакав, хтось молився, а хтось уже загубив рідних.

Я відчула жах. Людей було дедалі більше, вибухи — дедалі ближчі. Доводилося падати на землю й затуляти вуха руками. Ми з тіткою подзвонили мамі. У Кам’янському тоді ще було спокійно, мама спочатку не повірила. Я чула її голос у мобільному: розгублений, переляканий. Але потім — тверде: «Тримайтеся! Ми з татом їдемо за вами. Ми вас заберемо. Чуєш?»

І знову вибух.

Ми рушили до метро, але біля входу почалася давка. Тітка злякалася й потягла мене назад. Пригадала, що в будинку є підвал, і вирішила, що там буде безпечніше.

І батьки дійсно приїхали. Ворог уже просувався Київщиною, але вони оминули небезпеку й забрали нас. Це було справжнє диво. Їхали довго — пробки, аварії, вибухи. Але дісталися Кам’янського. І, побачивши рідне місто, ми, не вірячи, зітхнули з полегшенням.

Тітка залишилась із нами — аж до звільнення Київщини.

Протягом наступних двох років ми жили в напрузі й тривозі, а потім почали звикати: до тривог, до звуків вибухів, до самої війни… Кам’янське стало притулком для багатьох людей із зони бойових дій. Воно — наш тил.

Завдяки Збройним Силам України ми відчуваємо себе захищеними. Ми тримаємося, працюємо, навчаємось — і щиро віримо у перемогу. До останнього подиху — віримо в мир.