Клімова Поліна, учениця 9 класу Херсонського ліцею №51

Вчитель, що надихнув на написання есе - Оганесян Аліна Віталіївна

Моя Україна майбутнього

Зараз кожен з українців переживає тяжкі часи, де б ми не були: у рідному місті, за кордоном, біженцем в сусідньому місті або переживаємо тяжку окупацію. Ми живемо щоденну рутину з думками про наше майбутнє. Ніхто з нас точно не знає, що буде завтра або через рік, але кожен думає про майбутнє. Батьки  думають про майбутнє своїх дітей, підлітки про швидший вихідний, загадуючи плани на наступну суботу, спортсмен про наступне змагання, всі ми маємо майбутнє та думаємо про нього, неважливо як часто, про що саме, це можуть бути тривожні думки про майбутнє або ж особисті мрії.

Але, чи кожен згадує про майбутнє батьківщини? Я думаю, що 24 лютого, коли російські війська вторглися на територію України, ми всі замислилися про минуле, теперішнє та невідоме для кожного майбутнє.

Про це замислилася і я. Але говорячи про майбутнє, треба не забувати про минуле. Тому я хочу згадати своє дитинство в рідному краї. Моє дитинство я асоціюю з сонцем, бо в моєму місті воно було часто, з кульбабами біля дитячого садка та з морем, на яке зі своєю родиною я їздила кожного літа.

Після відпочинку я приїжджала із засмагою, пакетом мушель і веселими спогадами. Восени, на моє день народження, я полюбляла їздити на «Фабрику», котра була найбільшим ТРЦ у місті, а в шкільний час робити аплікації з фарбованого листя або шапочок жолудів.

Жолуді та листя в мене асоціюються з шляхом до школи, де росли різноманітні дерева, через це там і були усі матеріали для робіт. Згадуючи все це, я звісно хочу розповісти про школу, спогадів про неї чимало. Звісно, перш за все я згадаю про вчителів та однокласників, про наші поїздки до інших міст України, довгу дорогу до них, але це було варте того, через дорогоцінні спогади.

Свята, котрі влаштовували у школі, збираючись у актовій залі, були неймовірними. Взимку жителі збиралися у центрі міста, де встановлювали новорічну ялинку, навколо неї були яскраві декорації, прилавки з теплими напоями, розваги.

На жаль, снігу було мало, але коли він випадав усі виходили на вулиці, тато брав мої сани та цілий день катав мене по кучугурам. Якщо ж сніг падав під час уроків, ми підбігали до вікон, дивлячись як повільно летять білі сніжинки, а після уроків на подвір’ї школи збиралися учні, ми ліпили сніговиків, кидалися сніжками та малювали янголів. Сніг робив місто гарним, а людей щасливими. І якщо я вже почала згадувати усі пори роки, то хочу сказати про квітучу весну.

В Херсоні весна починається рано, тому на початку квітня багато дерев одягали зелене вбрання. Я думаю, ми всі любимо весну через її яскравість, теплоту, котрої не було зимою та красу її квітучості. Саме таким для мене є минуле в моїй рідній Україні, моєму любому Херсоні.

Розказавши про минуле, я хочу розповісти, яку ж я бачу Україну у майбутньому. Ще з історії України, вона асоціюється в мене з сильними, волелюбними, хоробрими людьми. Народ  потерпав та продовжує потерпати від нападників, але  як був так і буде сміливою нацією, готовою боротися за волю.

Саме через людей, котрі проживають зі мною на одній землі, я вірю, що майбутнє України буде світлим та вільним.

Так, на жаль, як раніше не буде, ми змінилися, змінилися наші рідні вулиці, оселі і наше мислення, але все ж таки я бачу майбутнє, в котрому люди, які були вимушені поїхати з рідних домівок, повернуться, зруйновані будівлі будуть відстроєні.  Ми переживемо усі негоди, і буде мирне майбутнє, котре ми всі так чекаємо.