Кононов Дмитро, учень 9 класу Херсонської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 4 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Демченко Ніна Геннадіївна

Війна. Моя історія

Бути чи не бути?.. Саме з таким питанням, на жаль, прокидаюся та лягаю спати. Уже не пам’ятаю, як засинав у перший день жахливої й «нелюдської» війни. Згадую добре, що було дуже страшно, коли сидів у підвалі два на два декілька днів… Відчуття розпачу, болю та відчаю не залишало мене. Дивився весь час на стіну, в одну точку, сидячи на розкладному стільці. Думки, питання, нерозуміння, а відповіді не було… Щось у моїй свідомості тоді змінилося, я став глибше мислити, відразу подорослішав.

Нарешті життя в підвалі закінчилося. Перебував, до речі, там разом зі своєю сім’єю: мамою, татом, бабусею і тіткою. Проте одна темрява змінила іншу: настала окупація (яке ж моторошне слово). Поступово страх зник, бо певний час було затишшя, без обстрілів. Вороги почали «асиміляцію» жителів міста, роз’їжджали вулицями, наче вони «господарі». Не усвідомлював до кінця, чому так? Чому ніхто нас не захищає? Як я тоді не розумів…

На жаль, не ходив на акції протесту. Мама не відпускала, бо я, за її словами, малий. Свій спротив проявляв в іншій формі.

Пам'ятаю: якось йдемо з мамою в магазин і бачимо стоїть величезний вантажний автомобіль «Урал». Поруч нікого не було, ми разом обплювали його та й пішли собі. Аж якось легше стало.

Відпочинок для мене настав в середині травня, коли поїхав на дачу. На той час з’явилася можливість виїхати. Там мене вже чекали друзі, спочатку нас було троє, а вже потім – дев'ятеро. Ми регулярно купалися в протоці. Я  по-справжньому відпочив, забувши трохи про війну. Але вона знайшла мене і там...

Спочатку було чутно вибухи, потім почав горіти очерет, а через деякий час прийшли "асвабадітєлі" – одні чеченці й буряти, їй-богу. «Треба повертатися швидко додому», – подумав я тієї миті.

Згадую: йду собі з візочком, в якому сумки дорожні, і раптом бачу, як пливе човен, а в ньому чотири чи п'ять чоловіків у формі зі зброєю. Дехто з людей вважав, що це наші партизани, бо пливли тихо й повільно. Я відразу все зрозумів... і серце миттю опинилося в п’ятках. Коли йшов до пристані, мені на зустріч рухалася колона піхоти. Прямував швидко, не дивлячись під ноги, і раптом – одному з рашистів випадково наїхав на ногу. Він повернувся й лише огидно посміхнувся.

«Хух, обійшлося», – подумав я і стрімко побіг далі, не обертаючись. Дійшовши до пристані, побачив невеликий корабель, наповнений військовими. Нарешті дочекався батьків. Дивимося, що в моторний човен саджають силою трьох чоловіків, і поплили кудись. Що з ними було далі невідомо, можна тільки здогадуватися…

Літо закінчилося. Восени минулого року, напевно, найспокійніший час був для мене. Ось і перше вересня настало, а з ним – і онлайн-навчання, єдиною перепоною був лише поганий інтернет. «Які це дрібниці», – думаю зараз, бо найстрашніше чекало попереду…

Почався лячний період, який, на жаль, і продовжується. Після деокупації кожний день живеш як востаннє. Життя перетворилося на фільм жахів. Рашисти зруйнували та пошкодили електромережі та водну станцію, залишивши нас без світла та води.

Вода з’явилася, але не з-під крана (дякуємо волонтерам). Світило, та не від лампочки. Це не дуже приємна тема. З часом світло все ж таки дали, але в першу чергу лікарням. Ніхто не був проти, бо всі розуміли: так треба. Згодом світло завітало й до нашої оселі. Згадую, як відразу з острахом вмикав комп'ютер, хвилюючись, щоб не вибивало й у всіх була електроенергія.

Почалося щоденне життя під обстрілами. Новий рік пам'ятатиму до старості. Замість феєрверків уночі в нашому районі вибухали фосфорні бомби (так звані салюти). Їх дуже складно гасити.

Не встиг я вдосталь натішитися світлом, як воно знову зникло на два тижні. На перехресті моєї та іншої вулиці щось прилетіло, і як завжди вночі. Порубало кабелі електричні, покосило ворота і гараж, а поруч – воронка, в яку помістився, присівши навшпиньки.

Я був обурений! Трохи пізніше неподалік прилетіли «шахеди» в державний заклад і знову вночі. Будівля враз перетворилася на руїни. І так щодня. Місто понівечене плаче від болю…

Свята перетворилися на страхіття. Улітку, перед моїм днем народження, я з татом робив ремонт у передпокої. Ось бабуся покликала мене приміряти одяг. Гарний настрій, сонячний день. Тихо й спокійно, легкий вітерець подув з вікна і тут…

БАМ!!! Вибуховою хвилею відкинуло трохи назад. Визирнули у вікно: сусідній будинок зруйновано. Люди, які там жили, на щастя, давно виїхали, і ніхто не постраждав.

Я не знаю, що для мене ще приготувала ця клята війна. Не хочу жити щоденно в страху й переживати це знову і знову. Розумію лише одне: бажаю просто ЖИТИ без вибухів, обстрілів та катастроф. Мрію, щоб якнайшвидше це жахіття скінчилося. Дуже хочу, щоб ми жили в МИРІ й злагоді, а наступні покоління ніколи не знали такого страшного слова...війна.