Радіонова Валерія, 11 клас
КОМУНАЛЬНИЙ ЗАКЛАД «ХАРКІВСЬКА ГІМНАЗІЯ №94 ХАРКІВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ»
Учитель, що надихнув на написання есе: Гармаш Ганна Валеріївна

Війна. Моя історія

Моя історія війни розпочалась за декілька днів до двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року. Як зараз пам'ятаю підозру людей навколо. Пам'ятаю, як хтось не вірив, що таке станеться. Пам'ятаю ту холодну атмосферу і багато воєнної техніки. Шістнадцяте лютого - це ніч, в яку я так і не змогла заснути, адже чутки про початок війни саме цього числа мене налякали. Розпочалось усе зненацька, в ніч, коли я лягала безтурботно спати. Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року - дата, яка навіки залишиться в моїй голові. Все почалось десь о п'ятій ранку. Ми прокинулись від вибухів. До такого життя мене ще не готувало. Я і досі не можу повірити, що застала такий момент життя, і те, що це і справді відбувалося і відбувається.

Пам'ятаю, що писала друзям і рідним, як сильно їх люблю, прощалася з ними. Кожна мить життя цінувалась. В голові питання "що далі?". Найважливішим у той час було - не піддаватися паніці, щоб не робити гірше іншим, кому теж важко. Навіть у такий важкий час я заспокоювала людей навколо.

Поносило мене багато де. Пам'ятаю пусті прилавки у супермаркеті, дуже різке зростання цін, яке шокувало не менше. Пам'ятаю розбиті будівлі, магазини, величезні черги за їжею. Мені доводилось проводити ночі в підвалах. Я пам'ятаю, як ми прощались із життям… Пам'ятаю перші тривоги і безсонні ночі. Коли намагаєшся на людях не показувати цього, а всередині аж трясе. Ти просто не можеш заснути, їсти, нічого не можеш. Найбільше переживала і переживаю й досі за рідного дядька, який замінив мені батька. З перших днів війни він тримає оборону нашої країни. Навіть не уявляю, що він пережив. Я побачилась з ним лише через півтора року. Шкода, що лише на день. Мені дуже його не вистачає.

Своїми очима бачила, як горять будівлі. Пам'ятаю, як важко їхали до родичів на західну Україну. Про ці жахи можна довго розповідати. Багато моїх родичів втратили свої домівки, були в окупації. Пам'ятаю важкі дні без світла не у своєму місті.

Поносило мене багато де. Пам'ятаю пусті прилавки у супермаркеті, дуже різке зростання цін, яке шокувало не менше. Пам'ятаю розбиті будівлі, магазини, величезні черги за їжею. Мені доводилось проводити ночі в підвалах. Я пам'ятаю, як ми прощались із життям… Пам'ятаю перші тривоги і безсонні ночі. Коли намагаєшся на людях не показувати цього, а всередині аж трясе. Ти просто не можеш заснути, їсти, нічого не можеш. Найбільше переживала і переживаю й досі за рідного дядька, який замінив мені батька. З перших днів війни він тримає оборону нашої країни. Навіть не уявляю, що він пережив. Я побачилась з ним лише через півтора року. Шкода, що лише на день. Мені дуже його не вистачає.

Своїми очима бачила, як горять будівлі. Пам'ятаю, як важко їхали до родичів на західну Україну. Про ці жахи можна довго розповідати. Багато моїх родичів втратили свої домівки, були в окупації. Пам'ятаю важкі дні без світла не у своєму місті.

Розумію, як сильно я подорослішала за цей час. Як намагалася заробити копійку, де тільки можна. Також не забували про ЗСУ. Я з родичами часто готувала їжу хлопцям, які ночами і днями оберігають нас. Цей час минув непомітно. Не так давно я повернулась додому. Такі почуття важко передати. Ніколи не думала, що жити вдома, у власній домівці - буде моєю мрією.

Важко, дуже важко. Не можу дивитись на сльози людей, страждання тварин, руйнування будівель. Ось,я вже закінчую одинадцятий клас, аж не віриться. Шкода, що не можу відвідувати заняття очно. Мені прикро, що хтось сміє забирати в нас такий важливий час у житті. Я вірю у перемогу. Не бажаю нікому зла, я хочу миру для всіх. Хочу прожити час, який мені дано, щасливо і повноцінно. Я вірю, що він настане!