Бічева Валерія Олексіївна, вчитель
КЗ «Ісковецька ЗОШ I-III ступенів Сенчанської сільської ради»

Війна. Моя історія

Моя історія почалася за тиждень до війни і розділила моє життя на «до» і «після».

Хвороба і Війна… Це страшні слова чорного смутку. Це історія болю, страждань і невідомого майбутнього, що враз перекреслило все моє життя, мрії, сподівання на краще. Ще не так давно я посміхалась, раділа життю, планам на майбутнє з своєю сім’єю, родиною. Але в один момент все змінилося. Недуга мами, війна зробила мене дорослішою, вона показала мені справжніх друзів та тих, хто насправді здатен підтримати у тяжку хвилину.

17 лютого минулого року змінило все моє життя. Розпочалося дві війни: моя мама боролася - з онкохворобою, а країна з російськими окупантами. Найстрашніше випробування випало на долю найдорожчої, близької людини саме в цей час. 23 лютого був сонячний лютневий день, день відліку часу і довгої боротьби з онкохворобою - перший курс хіміотерапії, а наступний ранок виявився найстрашнішим днем у нашому житті. Війна…

Мене лякала невідомість. Я не розуміла, що нам із мамою робити далі, адже зволікати не можна. Кожна наступна хіміотерапія, це шанс на порятунок, на одужання. Кожна поїздка до онкоцентру в Полтаву - це випробування. Блокпости. Військові. Безлюдна автомагістраль. Нестача ліків. Постійні сигнали тривоги. Невтішні новини, що лише декілька десятків кілометрів розділило нас від страшної навали окупантів, дало змогу жити в безпеці. Все переносилось не так фізично тяжко, як емоційно. І єдине, що тішило думку «ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ» - шанс є. Я бачила біль і сльози, страх і розпач в очах мами. Фізично, емоційно і психологічно, як було важко їй боротися з хворобою.

Ти усвідомлюєш, що в цей нелегкий час для країни, для кожного українця, ти можеш залишитись сам на одинці, і надія тільки на близьких, друзів. Нинішня війна торкнулася всіх нас, але людська небайдужість - велика сила. Щодня допомога надходила від рідних, друзів, знайомих, від незнайомих людей, від тих, що самі потребували допомоги, щоб врятувати життя моїй мамі. Також я чітко розуміла, що від моєї підтримки залежить її одужання, життя. Нити та жаліти себе не було часу. Я брала себе в руки, розуміла, що моєї турботи потребують не тільки мама, а й донька і чоловік. То ж була тим «Живчиком» і відштовхувала погані думки, тільки налаштовувала себе на позитив і це допомагало мені впоратися з емоціями, які переповнювали мою душу.

Не дивлячись ні на що, ми намагалися жити звичайним життям. Здавалося, що всі тяжкі випробування вже зустрілися на нашому шляху. Ми навчилися жити з цим і боротися. Жити з надією і вірою в одужання та перемогу країни. Я багато разів запитувала себе «чому?» саме моїй родині ці випробування долею. Я не розуміла кому і для чого це потрібно. Відповіді не було. Почуття тривожності залишалися зі мною. Моя душа боліла та розривалася на шматки від кожної звістки. Після кожного наступного курсу хіміотерапії хотілося чути тільки одну фразу: «Покращання є... позитивна динаміка».

Моє життя змінилося назавжди, я стала іншою людиною. Час випробувань дає зрозуміти і переоцінити своє життя, внутрішні відчуття, можливості, цінності. Зрозуміти, що є важливим зараз та тепер, зрозуміти сенс людського життя. Війна показала, що найважливіше — це рідні люди, живі та здорові. Сьогодні я ціную життя кожної миті набагато більше. Радість життя — у маленьких дрібницях та емоціях: посмішкі доньки, обіймах коханого чоловіка, гарному самопочутті мами.

Незважаючи ні на що, попри війну ми пройшли всі тяжкі випробування долею. Моя мама пройшла декілька курсів хіміотерапії, опромінення, знову курс хіміотерапії, здавалося довгі і нескінчені місяці боротьби. А згодом дізналася, що подолала недугу. І це була наша маленька перемога. Вчимося жити по новому. Віримо в краще. Життя продовжується.

Все буде добре. Все буде Україна! Бо незабаром буде наступна перемога, перемога - України. У цьому я не сумніваюся. Я вірю в нашу перемогу.