Вовк Софія, Іванівський ліцей Іванівської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе – Готенко Тетяна Сергіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року моє життя, як і життя мільйонів українців, змінилося назавжди.

Я з села Іванівка Чернігівського району. Того ранку мене розбудив не звук вибухів, а мамин відчай. Вона металася по дому й говорила: «Треба їхати туди, де не стріляють». Та батько твердо сказав: «Я не поїду, не залишу свою оселю». Почувши це, я вирішила залишитися з ним. Мама й сестра, почувши нашу розмову, теж залишилися. Ми всі разом — мама, тато, сестра, бабуся, дідусь і я — вирішили триматися купи, не розлучатися.

Батько, який добре знав і бачив, що таке війна, одразу почав готуватися. Він облаштовував погріб: зносив туди їжу, воду, ковдри, ліки. У дворі закопав паливо — на випадок, якщо доведеться користуватися генератором. Ми всі розуміли: легко не буде.

У ті перші дні мама дізналася, що в сусідньому селі Лукашівка фермер, який мав 300 корів, вимушено виливав молоко просто на землю — не встигав його роздавати, а доїти корів потрібно щодня. Мама не могла залишатися осторонь. Щоранку о 6-й ми з нею та бабусею сідали в авто і їхали по молоко. За раз брали до 400 літрів. Ми розвозили молоко по селах Іванівка й Ягідне. Давали людям стільки, скільки треба. Якщо молоко закінчувалося — поверталися за новою партією. Це тривало шість днів, і навіть обстріли нас не зупиняли.

Увечері 4 березня ми готували тісто на хліб, коли у вікно побачили БТР з невідомим прапором.

Ми вже зрозуміли, що це не українські військові. Ніч і ранок перед тим були дуже гучними — лунали сильні вибухи. 5 березня село повністю окупували. Почалося справжнє пекло.

Щодня — молитви, страх, невідомість. Будинки навколо горіли. Ми боялися, що черга дійде й до нас. Озброєні окупанти приходили до хати кілька разів на день, «перевіряли», чи не переховуємо когось. Увечері вони бродили селом п’яні та стріляли — просто щоб залякати.

Кожної ночі, о 00:00 і 04:00, пролітав літак. Ми вже знали: летить бомбити. Хто — під ліжко, хто — назад у погріб. Після кожного гуркоту лунали звичні фрази: «Всі на місці? Газ виключили? Скло ціле?»

Життя стало примітивним, але точним. Щоранку о 5-й батько заводив генератор — під звук танків, щоб не було чутно мотору. Ми качали воду зі свердловини, ділилися з сусідами. Вона була на вагу золота. Мололи зерно для худоби, згодом почали пекти хліб для себе.

8 березня я пам’ятатиму завжди. Обстріли були трохи слабші, і мама спекла пиріг. Ми їли його в погребі, у темряві, але це був найсмачніший пиріг у моєму житті. На кілька хвилин з’явилося відчуття тепла й життя.

Щоб хоч трохи триматися за час і розуміти, який сьогодні день, бабуся зробила зі мною календар. Кожен день ми закреслювали по кілька разів. Це стало ритуалом, який приносив трохи спокою. Ми відмічали не просто дні — ми відмічали, що ми ще живі.

У селі Ягідне жили наші родичі. Ми не мали з ними зв’язку, тому передали через окупантів список прізвищ і імен — хотіли дізнатися, чи вони живі. Відповідь була — живі, але як їм було там, ми дізналися лише пізніше…

30 березня з самого ранку ми відчули: щось відбувається. Через одну з вулиць, що йшла повз нашу школу, почала рухатись величезна кількість військової техніки. Ті, хто це бачив, нарахували приблизно 600 одиниць. Це була техніка ворога. Виявилося, їм дали зелений коридор — вони залишали село. До вечора ми вже точно знали: ми вільні.

Того вечора я вперше за довгий час змогла нормально вдихнути. Спокій, який накрив тоді, був неймовірним. Ми не знали, що буде завтра, але знали, що вони поїхали.

Наступного ранку, 31 березня, мама разом із знайомим поїхала до Ягідного на велосипеді — не чекаючи розмінування. Три кілометри дороги — а в голові лише думки: «Чи живі наші родичі? Чи там усе ще окупанти?» Вона була першою, хто приїхав у селище й повідомив людям, що ворог залишив наші землі.

Її зустріли здивовано: «Тут зранку була перестрілка. Як ти не побоялася приїхати?» Вона зайшла в підвал, де ховалися люди. Усі дивилися на неї в очікуванні й запитували лише одне: «Ми вільні? Можна вже виходити?» І вона відповіла: «Так, ви вільні».

Цей момент я згадую з тремтінням у серці. Так багато людей тоді змогли вийти зі свого укриття — не всі до цілого дому, але принаймні до неба.

Єдине «хороше», що зробили для мене та сестри росіяни — це те, що покинули нас майже на наші дні народження: мій — 1 квітня, а сестрин — 2-го. Мені тоді виповнилося 13, а їй — 18. Замість свята — звільнення. Замість тортів — тиша. Але свобода була найкращим подарунком.