Дарина Величко, 11 клас, комунальний заклад загальної середньої освіти "Луцький ліцей №29 Луцької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Сущук Оксана Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна… Це слово звучить страшно. Але ще страшніше — жити в ній. Я, Дарина Величко, звичайна школярка з Прилуцького, ніколи не думала, що побачу війну в реальному житті, що вона ввірветься у мій дім не в книжках чи фільмах, а насправді — із гуркотом вибухів і страхом за рідних.

Це трапилося під час однієї з повітряних тривог. Ми всією родиною — я, мама, тато, мій братик і сестричка — вибігли надвір, шукаючи хоча б якесь укриття. У нас його немає. Ми завжди бігали до сусідів, у маленький льох, де разом ховалися кілька родин. Того разу ми не встигли.

Ракета впала біля нашого будинку. Я пам’ятаю той звук, той вибух і пекуче повітря. Ракета була начинена боєприпасами.

Наш дім був частково зруйнований. Страх, шок, сльози — але всі живі.

Це тоді було головним. Я дивилася на зруйновані кімнати, наші речі серед уламків і не могла повірити, що ще вчора тут було затишно.

Та найбільше мене вразило інше — люди, які прийшли на допомогу. Одразу після вибуху до нас почали приходити сусіди, знайомі, навіть ті, кого ми майже не знали. Хтось ніс їжу, хтось інструменти, хтось просто підставляв плече. Не було байдужих. Всі стали однією великою родиною. Я вперше побачила таку згуртованість. Це була не просто допомога — це було тепло людських сердець, яке зігрівало навіть серед руїн.

З того моменту я і сама намагаюсь бути корисною. У школі я вчуся в 11 класі, але завжди знаходжу час, щоб волонтерити.

Ми організовуємо ярмарки, щоб зібрати хоч трохи коштів для ЗСУ. Багато моїх знайомих на фронті, деякі — вже ніколи не повернуться…

Я не можу бути поруч з ними на передовій, але тут, у тилу, я маю робити все, що можу. Це мій обов’язок.

Кожна така подія, кожна зустріч із пораненим військовим, кожен похід до волонтерського штабу змінює мене. Війна відкрила у мені силу, про яку я раніше й не здогадувалась. І ще — віру в людей. Так, ми втомилися. Але поруч завжди є ті, хто не здається. І я хочу бути серед них.

Ми досі ховаємося в тому льосі у сусідів. Він маленький, тісний, але коли ми там разом — стає якось спокійніше. Ми підтримуємо одне одного, жартуємо, заспокоюємо дітей. Це наче символ того, що навіть у темряві ми тримаємося разом.

У нашому селі часто проходять навчання з вогневої підготовки. Я з цікавістю спостерігаю за ними, слухаю розповіді військових. Це мене надихає. У майбутньому я теж хочу захищати свою країну.

Я хочу бути корисною, стати частиною сили, яка тримає цю землю.

Багато односельчан уже загинуло… Вони віддали найдорожче — своє життя заради того, щоб ми могли жити. Але я вірю, що їхня жертва не була марною. Вірю в перемогу. І в те, що ми, молодь, зможемо зберегти та відбудувати Україну.

Війна змінила моє життя. Але разом із болем вона принесла і щось світле — розуміння, що допомога має велику силу. Вона лікує душі, повертає віру, об’єднує. І навіть якщо я просто заплела стрічку чи продала смаколик — я вірю, що це не дарма. Бо ми всі — частинка великої боротьби за Україну.