Любов Трігуб, ліцей "Галицький", м. Львів

Вчитель, що надихнув на написання есе — Шишук Анна Ярославівна

"Подія, яка змінила все. Сила допомоги"

Мене звати Люба, і мені 15 років. Я живу у прекрасному місті Львів, у мене тут друзі, родина, улюблена школа, та зараз я можу сказати, що я щаслива. Але мене звали Люба, якій було 12. Вона все життя прожила у прекрасному місті Харків, її друзі були там, її родина та улюблена школа були там. І вона була не менш щаслива, ніж я є зараз, а можливо навіть більш.

В один ранок, у звичайний четвер, я засинала з думками про те, як здати проєкт з іспанської наступного дня, а прокинулась з думками: «А як мені жити?» 24 лютого 2022 року — ця дата назавжди залишиться в моїх найжахливіших кошмарах.

Це і є те, що змінило моє сприйняття світу, людей… І, якщо чесно, мене саму — теж.

Війна змусила мене подорослішати швидко. 23 лютого я була простою дитиною, а 24-го прокинулась повністю свідомою людиною, з чітким мисленням та планом дій. Я не знаю, чи погано це, але це точно забрало в мене значну частину мого, і так не дуже великого, дитинства. Моєю основною опорою в перші дні війни стали мої батьки. Звичайно, вони теж були налякані, але вони розуміли, що тоді їхня дитина потребувала підтримки як ніколи сильно.

Мама майже весь час тримала зі мною зоровий та фізичний контакт — особливо перші 24 години — вона постійно дивилася мені в очі, тримала мене за руку та обіймала. Тато, в свою чергу, намагався розрядити обстановку розмовами: він у нас дуже любить пожартувати, і саме в ті перші дні він постійно говорив зі мною про школу, друзів, жартував наді мною та мамою, казав, що все буде добре. Ці прості жести від моїх найближчих людей допомогли мені заспокоїтись та тримати розум холодним, не піддаючись паніці.

Особливо сильною емоційною нагрузкою для мене стала перша ніч у підвалі. Там було дуже багато людей, мало повітря, у всіх була паніка.

Було чути багато серій вибухів, стіни сильно трусилися, а за ними і люди. Саме в цю ніч моєю головною підтримкою став мій старший брат, бо ми пів ночі сиділи в телефоні, дивилися смішні відео та відволікалися як могли. Зараз мій брат далеко від мене, бо він є воїном ЗСУ, але це не змінює факту того, що я досі дуже сильно його люблю, навіть більше ніж тоді, бо зараз я не просто відчуваю до нього теплі почуття любові — а й велике відчуття гордості за те, ким він став.

Підтримка стала дуже важливою частиною у моїй історії, бо без неї моє емоційне здоров’я було б явно набагато гіршим, ніж воно є зараз. Підтримка важлива у будь-який період твого життя, не лише під час війни. Особливо від твоїх найближчих людей.

Не дивлячись на всю ситуацію, від мене, як від підлітка, також надходила допомога. Наприклад, весь день 26 лютого я провела разом зі своєю бабусею, допомагаючи їй. Я допомагала збирати валізи, приготувала їсти та просто була поряд, за що бабуся була мені дуже вдячна. Я робила це не тому, що треба, а тому, що розуміла: бабця вже не в стані зробити все самотужки, і я дійсно хотіла внести хоча б якийсь свій внесок у перемогу, нехай навіть він буде мінімальним — у вигляді підтримки найближчих.

Також я дуже хотіла підтримати наших військових, які зараз у скрутному становищі на фронті, тому вирішила, що ходитиму у місцеву бібліотеку раз на тиждень, щоб допомогти плести сітки.

Весь 2023 рік я ходила туди, плела дуже багато сіток та завела багато знайомств. А головне — я допомогла. Потім я почала малювати малюнки для військових та відправляти їх на передову через різні волонтерські організації, щоб наші хлопці та дівчата бачили, що їх люблять, цінують, поважають і чекають вдома.

Через ці прості жести я дійсно відчула силу в собі, я побачила, що я не одна. І ніхто не один, бо я впевнена, що кожен якось допоміг та зробив власний внесок у перемогу. Я пишаюся собою, а головне — я пишаюся нами, українцями, які навіть у такий складний для нас час згуртувалися та допомагали. Навіть зараз я певним чином допомагаю. Я не знаю, чи потрапить це есе у високий рейтинг, щоб його побачили усі, але я точно хочу сказати: я вірю в ЗСУ, я вірю в нас та я вірю в Україну. Як казав мій головний кумир: «Любіть маму, їжте кашу та любіть Україну» — Н. Грінка, наймолодший захисник Азовсталі, Герой України посмертно.

Допомога навколо мене була дійсно дуже масштабною. Українці, не дивлячись на обставини, об’єдналися.

Сусіди стали сім’єю, незнайомці — друзями, а всі ми — знайомими та товаришами. Також я не можу не згадати про кількість міжнародної допомоги, бо її дуже багато. З більшості країн світу до нас надходила як військова, так і психологічна допомога. Починалося все з відправлення до України зброї, а закінчувалося прийняттям українських біженців та переселенців.

Я навіть не можу описати, наскільки великою була допомога, наскільки я вдячна за все. 7 березня 2022 року я поїхала до Литви, де громадяни прийняли мене, нагодували та заспокоїли навіть без слів, бо мови я не знала.

У той момент я зрозуміла, що Україна — не одна, усе людство здатне на солідарність, нехай навіть інтернаціональну. Допомога навколо мене була шалена, і я відчувала себе частиною цієї допомоги. Я вдячна кожному зі світових лідерів, кожному президенту, кожній країні та кожній людині, яка допомогла відчути нам, українцям, що означає бути потрібними. Я побачила, що світ розуміє, у якому ми стані, і що світ зробить все, аби ми відчували себе в безпеці. Дякую.

Війна змінила мене. Війна змінила нас усіх.

Змінила родини, друзів, місце проживання… Але одне я знаю точно: війна не може змінити того, хто ми є в душі. І нічого не може. Ми — українці, ми народ, який століттями боровся за незалежність. Ми не дозволимо відібрати право на майбутнє, ми відбудуємо Україну.

«І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі».

Україна переможе. Переможе правда.

Слава Україні. Слава Нації. Смерть ворогам.