Сергієнко Анна, 3 курс, Державний навчальний заклад "Охтирський центр професійно-технічної освіти"ї

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кобилко Надія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кожного дня, уже тисяча дні поспіль, я, як і мільйони українців по всьому світу, розпадаюся на шматочки, а потім збираю себе докупи… Щодень наповнений страху, болю, переживань і водночас всебічної вдячності ЗСУ, волонтерам і всім добрим людям світу.

Іноді плачу, але більшість часу – мозок у якомусь замороженому стані. Життя ніби зупинилося. Намагаюся помічати щось хороше: як кіт муркоче під боком – і від того спокійніше, як сонечко по-осінньому гріє – теплом обдає душу… І раптом – знову біль і смуток…

У мене чомусь немає ненависті, але я повна огиди всередині. Огиди до тих нелюдів, які взяли зброю до рук і прийшли на мою квітучу землю. Огиди до тих покидьків, які в шаленому екстазі кричать, що так нам і треба, що ми це заслужили, що ми, як нація, повинні бути стерті з лиця землі.

Світ точно зійшов з розуму, якщо земля носить таких покручів.

Коли читала про війну, то завжди думала: після того, що пережили наші предки, таке не може вже повторитися. Як у двадцять першому столітті можна безжалісно винищувати людей?! А ось так, виходить, можна.

Немає цьому ні пояснень, ні розуміння…

Сьогодні в Охтирці знову ховали воїна. Повернувся на щиті до рідної домівки. До матері, у якої був єдиним. До батька, який покладав на нього великі надії. До дружини, яка не налюбилася. Проносили повз наш заклад освіти, бо був колишнім учнем. Зупинилися… Стоячи на колінах, віддавали останню шану Героєві на щиті. Низько схиляли голови.

А коли підняла очі, то побачила сльози наших майстрів. Щемно закололо біля серця, бо в тій глибині погляду було скільки болю й німої скорботи, що важко передати словами. Та й чи потрібні вони в таку хвилину?!

З великих і малих епізодів складаються мої тисяча днів війни. Навчили цінувати кожну хвилину сьогодення, яким би воно не було. Любити навіть тих, хто колись ненавмисне зробив тобі боляче. Навчили пробачати й ненавидіти, вірити й відкидати сумніви. Бути впевненою в собі й розуміти, що від цього залежить спокій моїх рідних батьків і насамперед мій. Навчили триматися й підтримувати інших…

Мабуть, у цьому й сенс життя в час війни. Ми стаємо сильнішими, нескореними й спробуй нас перемогти! Віримо в себе, віримо в наших захисників і разом крокуємо до Перемоги!!!