Петрова Наталя, вчитель, Куп'янський ліцей №1 Куп'янської міської ради Харківської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів… Страшна цифра, якщо говорити про війну. Я часто думаю: якби мені на почату повномасштабного вторгнення росіян сказали, що війна буде тривати роки, то я, мабуть, психологічно не витримала б. Але то тільки так здається, бо людина збирає в кулак волю, сили, нерви, коли опиняється в складній та небезпечній ситуації.

Яким був мій шлях ці довгі дні? Відразу скажу: цей шлях я проходила разом зі своєю родиною, за що безмежно вдячна долі. Він був складним, важким, непередбачуваним, але з першого дня війни - з вірою в ЗСУ та Перемогу.

Кінець лютого 2022 року. Куп’янськ. Швидка окупація. Ми й отямитися не встигли, як місто, до якого також входить Куп’янськ – Вузловий  та Ківшарівка, заполонили російські військові та техніка. Гірко на душі, страшно від подій, що відбувалися, неможливість бути вільним у пересуванні, у висловленні думки…

Перші дні війни – метушня, нерозуміння, як могло таке статися. Було тільки одне бажання – прокинутися від страшного сну, але, на жаль, то не сновидіння, то страшна реальність.

Я вчитель, люблю дітей, не уявляю себе без школи. Гірко згадувати, як деякі колеги, не замислюючись, пішли на співпрацю, розпочали навчальний рік за російським програмами. Чого збиралися навчати дітей, як виховувати? Любити прапор держави-агресора? Країни, яка підступно напала на нашу Україну, вбиває, катує, викрадає, знущається?

Я відмовилася від такої перспективи та звільнилася з роботи.

Виїхати з міста вкрай важко. Моя мама була прикута до ліжка, тому про виїзд ми з чоловіком не думали, а вирішили чекати на визволення. Психологічна напруга давила дуже сильно. Складно стримуватися, коли бачили, як колони російської техніки їхали через Ківшарівку на Ізюм, Лиман, як низько йшли гелікоптери, літаки, несучи смерть та розруху, як їздили два позашляховики з буквами Z для контролю над населенням, як люди змінилися, бо одні ходили похнюпившись, а інші – радісні.

Важко було без зв’язку, без інтернету, бо не мали достовірної інформації, але була віра, що нас не покинуть, визволять. «Ловили» зв’язок у різних місцях, спілкувалися з дітьми, вони дуже нас з чоловіком підтримували, за що ми безкінечно їм вдячні.

Також діти надавали інформацію про події у вільній Україні. Ми дуже хвилювалися за своїх рідненьких, бо вони перебували в Харкові, а місто було під постійними страшними обстрілами. А для батьків діти залишаються дітьми все життя. У мене майже не було слів, лише сльози, коли перший раз почула їхній голос після декількох місяців неможливості зателефонувати одне одному.

І так страшенно довгі сім місяців окупації…

 І ось нарешті нашу Ківшарівку звільнили! Складно передати ті внутрішні почуття, коли на вулиці побачили наших титанів із підрозділу ГУР «Кракен».

Радість, невимовна радість і безкінечна вдячність. Ми вільні!

Але підступний ворог почав обстріли селища. Майже три осінні місяці готували їжу на вогнищах, бо не було світла, газу, води, але то нічого, можна пережити, головне – нас звільнили. Наприкінці листопада з’явилися блага цивілізації.

Пам’ятаю, як увесь під’їзд кричав «Ура», коли загорілися лампочки, і наші голоси зливалися з голосами людей із сусідніх будинків. Холодні місяці переживали без опалення, його не буде уже третю воєнну зиму.

Січень 2023 року. З колегами-однодумцями намагалися налагодити освітній процес у місті. І нам це вдалося! Діти розпочали навчання онлайн.

Серпень 2023 року. Тривожно, бо росіяни активізувалися, сподіваючись повернути втрачені позиції. Наші діти наполягли, щоб ми з чоловіком та моєю мамою виїхали з Ківшарівки до Харкова.

Сумно покидати рідні стіни, де все знайоме до болю, але така сувора реальність. На превеликий жаль, після чотирьох місяців перебування в Харкові, ми навіки попрощалися з мамою. Життя йде…

Жовтень 2024 року. На Куп’янськ знову зазіхається ворог, місто під постійними обстрілами. Харків страждає майже щодня. Але віра в Перемогу жива!

Складно вмістити в есе всі думки, мрії, сподівання, події, тут лише мізерна частина 1000 днів війни.