Кулакевич Людмила,  вчитель математики Глиннівського ліцею Березівської сільської ради Сарненського району Рівненської області

"Чому бути українкою – це моя суперсила"

Гордо носячи звання Українка, я неодноразово ставила собі запитання: «А що я можу зробити корисне для свого народу?». Активна громадянська позиція та волонтерська діяльність в студентські роки здавалися мені дуже мізерною справою. Хотілося зробити щось більше, але я не знала як.

Від цього ставало трохи сумно. Проте я не розчаровувалася і продовжувала робити все, що мені під силу для блага моєї Батьківщини.

Влітку 2023 р. я вдруге поїхала на заробітки до Німеччини. Разом зі мною на фірмі працювали німці, поляки та румуни. Коли вони почули, що наприкінці літа я буду розраховуватися і поїду додому в Україну, то були дуже здивовані. Я пояснила, що працюю вчителькою в сільській школі і восени мені потрібно буде приступити до навчання дітей.

Колеги-іноземці запропонували мені розповісти про свою роботу. Я розповіла їм наступне.

У 2021 р. я отримала диплом бакалавра за спеціальністю вчитель інформатики та поступила в магістратуру на математика. Мені запропонували роботу в школі с. Познань, яке знаходиться на українсько-білоруському кордоні у Рівненській області. Це за 10 км від мого села. Відстань недалека, але справа в тому, що в село Познань не ходить громадський транспорт.

Моїми друзями, які допомагали діставатися вчасно на роботу були добрий дядечко, який доставляв хліб в Познань, стоматолог, який час-від-часу навідувався в село, рибаки, що їхали вудити рибу до річки, яка протікає за 2 км. від Познані та прості селяни, які у справах їздили від села до села.

Доволі часто траплялося таке, що не було ніякого транспорту, тож я мусила йти пішки на роботу чи додому. З цікавості я порахувала, що від порогу моєї хати і до порогу школи я робила 24 000 кроків. Іноді мені вдавалося зустрітися з пастухом, який гнав череду сільських корів на пашу. Розмова з ним дещо «скорочувала» мою дорогу.

Але це тривало недовго: 1-2 км. і далі я знову йшла сама. Важче було взимку. Тоді було холодно, та й ходити доводилося поночі.

Навчання розпочиналося о 8.30 год., тож щоб не запізнитися, я виходила з дому о 7 год. ранку. Уроки закінчувалися о 16.05 год. тож повертатися доводилося також в темноті, освітлюючи дорогу телефоном. Я жодного разу не засумнівалася у правильності свого вибору. В холодну і темну пору доби, коли я йшла до школи чи поверталася додому мене зігрівали посмішки на дитячих обличчях, їхні допитливі очі та підняті руки з бажанням дати відповідь на моє запитання.

В дорозі я завжди посміхалася, пригадуючи приємні хвилини спілкування з дітьми на уроках.

Із початком повномасштабного російського вторгнення навчання в познанській школі було переведено на дистанційну форму навчання. Ходити до навчального закладу потрібно були раз на тиждень для ведення документації. Навчання велося на платформі meet, тож іноді йдучи до школи в Познань я по дорозі ще й вела уроки через мобільний інтернет.

Щоб краще пояснити учням матеріал, я зупинялася в дорозі, сідаючи на пеньок, повалене дерево, чи обпиралася плечем об стовбури сосен, дубів або берез, яких в нашому краї росте дуже багато. В такі моменти я подумки говорила сама собі: «Оце мій теперішній вчительський стіл».

Діти дуже хотіли очної форми навчання, тому дирекцією школи було розроблено план очних консультацій з учнями. Заняття проходили у всіх підходящих для цього місцях: класних кімнатах, біля сільського магазину, на чиємусь подвір’ї тощо. Враховуючи те, що відстань від крайніх хат села до кордону становить декілька сотень метрів, перебуваючи на очних консультаціях, ми швидше чули звук винищувача, який піднімався в білорусі, ніж сигнал повітряної тривоги. В цей момент ми всі швиденько бігли в укриття.

Сумно було дивитися на дітей, навчання яких переривалося через чиїсь кляті, нездорові забаганки. Водночас, попри такі важкі умови навчання, мої вихованці були переможцями всеукраїнських та міжнародних учнівських конкурсів.

«Так там навіть і небезпечно! Чому ж ти туди поїдеш? Ти заробила багато грошей, а тут хороші умови для життя. Залишайся в Німеччині» - казали мені. «За ці гроші, що я тут заробила, я куплю собі потужнішого ноутбука, графічного планшета та проведу кабельний інтернет, а решту додам до своїх заощаджень і куплю собі автомобіль, щоб їздити на роботу» - відповіла я.

Почувши таку відповідь, мої співрозмовники були вражені: «Ви, українці, справді безстрашні!», «Який же ви дружній і щедрий народ!», «Ти правильно робиш, що вкладаєш в дітей, адже діти – це майбутнє держави», «Ви дійсно сильна нація. Якщо ви й надалі залишитеся такими, то Перемога ваша зовсім близько». Вислови в такому ключі були ще, і ще, і ще.

Симпатія, яка зародилася в моїх співрозмовників до українців після нашої бесіди наштовхнула мене на думку, що будь-які дії пересічних українців, спрямовані на благо Нашої Держави є важливим чинником у боротьбі з російською агресією.

Тож і мій вклад у розвиток освіти нашого краю є хоч і мізерними, але важливим кроком наближення Перемоги.

На теперішній час я працюю вчителькою математики в своїй рідній школі – Глиннівському ліцеї у зв’язку з переведенням. За перші два місяці роботи в школі мені вдалося організувати зустріч школярів із військовими ЗСУ та провести декілька волонтерських акцій на підтримку нашої армії: «Донат замість букета», «Своїм від своїх», «Ярмарок для ЗСУ» тощо. Дивлячись на активну участь дітей у волонтерському русі та впевненість у майбутньому, яка живе на їхніх обличчях, хочеться більше і більше вливати у цей цвіт української нації, знаючи, що він обов’язково принесе свої плоди. І першим з них буде Перемога!!!