Росол Софія, учениця 9 класу Калузького ліцею №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Керкуш Оксана Василівна

"Війна. Моя історія"

«Що це? Доля чи просто збіг обставин?» - думав Віталик, укотре переглядаючи світлини свого дитинства. Ось вони з Сергійком ганяють м’яча, а там запускають повітряного змія. А ось на цій світлині Віталик підглядає, як старші хлопчаки “захоплюють ворожі позиції», а Сергій у них командир, справжній герой. Віталика не беруть до гри, бо малий ще… «Братику, братику, - ковтає сльози Віталик, - може якби взяв із собою зразу на війну, то зміг би захистити, вберегти тебе від ворожої кулі?»

Спогади…Спогади… Вони знову тривожать душу. А потім зла доля надовго розлучила братів… Чи думав Віталій, що поєднає їх війна, що колись він, мов на крилах, летітиме туди, де гинуть люди, де стріляють, але там його Сергій, якого він не бачив дуже давно. Та знову не судилося…

Біль, сльози, втрата рідних, житла і врешті решт – смерть…Це все, що залишає  війна. Яке страшне і чуже для нас слово. Ми, українці, ніколи не могли уявити навіть у страшному сні, що у XXI столітті нас спіткає це лихо, що на нашу землю зазіхне «братній» російський народ. Але це сталося. Чи це випадковість, чи спокута за наші гріхи, чи так уже судилось українському народові нести свій важкий хрест – страждання, голод, переслідування, війни…

Холодною змією вповзла в життя невинних людей війна на Сході України, ділячи весь час на дві частини: мирне життя і війна. А для мільйонів українців ще страшніший поділ: до і після смерті дорогих батьків, братів, чоловіків і навіть матерів.

Війна… Біль, щемлива рана мільйонів людей, горе. Якесь чуже, ніби не наше слово. Воно увірвалося в людську свідомість, перекресливши все хороше і прекрасне, що було в нашому житті. І тепер здається, що в тому житті було все без міри добрим і праведним. Там легко жилося…А тепер? Тепер у нас війна… Хоч і далеко звідси, але це наша війна, бо там наші рідні: чийсь чоловік, син, брат, батько, які не стали ховатися за чужі спини, коли там, на Сході, почалися воєнні дії. Вони пішли виконувати свій обов’язок, пішли захищати дружин, батьків, дітей, свою землю від ворога. А потім почалися страшні події: Іловайський котел, який став справжнім пеклом і домовиною тисячам бійців, Дебальцеве, Піски, Зайцеве, Бахмут, Донецьк, Херсон…Цей список безкінечний.

А ще тисячі, а тепер уже мільйони смертей, каліцтв, полонених. Розбиті мінами будинки, знищені цілі села, міста…Рови, постріли, почорніла від вибухів та крові земля і посивіла, постаріла мати…

На щастя, чи, може, на жаль, ні мою сім’ю , ні моїх рідних ця війна не торкнулася  своєю страшною «лапою». Але вона забрала багато молодих хлопців з мого міста, області. Одним із них був Сергій Токмаков – колишній учень школи, де я зараз навчаюся. Народився в Донецькій області 12 квітня 1966 року. У цьому ж році сім’я переїхала до Калуша. Незабаром страшне горе спіткало маленького хлопчика – в автокатастрофі загинула його мама. Виховання Сергія лягло на плечі бабусі та батька, які віддавали йому свою любов, доброту, турботу. У 1981 році хлопець закінчив Калуську ЗОШ №1 та вступив на навчання в технікум. Потім була служба в Армії, робота, заняття спортом, одруження і найбільше щастя – народження єдиної донечки Даринки. Сергій працював і, як згадує дружина Світлана, не соромився ніякої роботи, щоб забезпечити сім ю. А у вільний час займався кінним спортом, їздив у гори, на рибалку.

Добрий, люблячий батько, надійний, сильний чоловік. Чого іще бажати? Та коли в Україні почалася війна, Сергій змінився, став замкнений і часто, як згадує дружина, не чув її. А одного разу, ніби жартома, запитав: «Якщо мене заберуть на війну, ти відпустиш?» «Звичайно, ні», - відповіла Світлана.

А через кілька днів, коли Світлана поверталася з роботи, серце чомусь було не на місці. Зайшла до кімнати і зрозуміла: біда не обминула і їхню сім’ю. «Мені прийшла повістка, але ти мене не зупиняй, я все одно піду. Хто, як не я, захистить ваc і Батьківщину? Адже Вітчизна – це не хтось, це кожен з нас. І я теж – Вітчизна. А боротися за її незалежність і щасливе майбутнє – мій обов’язок». Сльози покотилися по щоках, серце боляче стиснулося, але Світлана знала: зупиняти його намарне, адже її Сергій завжди був справжнім чоловіком, мужнім і твердим у своїх рішеннях.

А десь глибоко в душі Світлана гордилася своїм коханим і знала, що Даринці ніколи не буде соромно за батька. Він обійняв дружину, поцілував донечку і пішов виконувати свій обов’язок перед Батьківщиною…

Сергій був снайпером у військовій частині 22/31 біля Авдіївки. Мужній і безстрашний, справжній товариш, він ніколи не ховався за спинами своїх побратимів. Як і всі, воював, щоб вигнати ворога зі своєї землі, щоб в Україні знову було мирне небо, щоб повернутися до своєї дружини, донечки і щасливо жити…

Та не судилося…З лютого Сергій загинув біля Авдіївки. Ще одна дружина стала вдовою, а дочка - сиротою… Поховали героя у рідному місті Дніпро. Указом Президента України посмертно нагороджений орденом «За мужність»

А в той час, коли тіло Сергія уже оплакували побратими, його рідний брат Віталій їхав на фронт, щоб, як і брат, виконати свій обов’язок перед Батьківщиною. Якою радістю сповнювалося його серце, коли уявляв, як зрадіє Сергій, як вони разом захищатимуть свою  землю, рідних і повернуться з перемогою. Але не так сталося…Щасливі мрії Віталія раптом перервав телефонний дзвінок.  Світлана? «Дивно, - подумав Віталій, - мабуть, хоче ще щось передати Сергію, не знає, що я вже в дорозі і скоро буду на місці».

«Віталику, ріднесенький, - почув страшне ридання жінки, - немає уже нашого Сергійка, чуєш, немає, ти не встиг захистити його, не врятував від ворожої кулі. Прошу тебе, ні, благаю, помстися за нього, і обов’язково повертайся. Нехай береже тебе Бог...» І все…А далі – знову ридання і короткі гудки…

Віталій довго не міг отямитися, в почуте не хотілося вірити, але він розумів: такими речами не жартують… «Сергійку, дорогий мій братику, - тихо шепотів він, пробач, що не встиг, але я виконаю твою місію до кінця. Я повернуся з перемогою, обіцяю. Буде Україна вільною. Ми виженемо ворога з нашої землі.

Спи спокійно, нехай земля тобі буде пухом…Віталій незчувся, як потяг зупинився. Ну ось і все…Прощай мирне небо…Я готовий до бою, я на війні…»

Схилимо свої голови перед героями: тими ,хто загинув, і тими, що зараз, у цю хвилину, стоять під кулями, під обстрілами, виборюючи  для нас мир, захищаючи свій народ, Вітчизну, її незалежність і світле майбутнє. Ми  не можемо, не маємо права забути тих, хто віддав своє життя , щоб над нами було мирне голубе небо, світило сонце,  шуміли тополі та берези, летів журавлиний ключ...

За рідну домівку поклали життя вірні діти,

 Герої, що завжди залишаться в наших серцях,

За землю, за матір зробили, що мали зробити,

 Герої не гинуть, герої живуть у віках…