Я пенсіонерка. Займалась господарством. 24 лютого дочка зателефонувала і сказала, що бомблять Україну. Тяжко було у моєму віці їхати в евакуацію, дуже тяжко. Але все одно не так жахливо, як в інших людей. У перші дні війни зникло все у магазинах, але можна було жити. У травні вимкнули газ.

Ми виїхали перед тим терактом на Краматорському вокзалі. На той момент ми уже були у Чернівецькій області, коли дізнались про трагедію. Їхали в евакуацію автобусом разом із дочкою. Їхали довго, буквально повзли. Вночі було особливо страшно, ще й автобус зламався. Мій чоловік залишився у Краматорську, не захотів нікуди їхати.

Дорога була дуже складною. Я впала, розбила голову. Але це все дурниці порівняно з іншими.

Донька по інтернету знайшла житло у Чернівецькій області, ближче до румунського кордону. Сподівалися, що там не будуть стріляти.

Через два місяці ми повернулися додому. Спочатку не було світла і газу. Потім все відновилося, у квартирі стало тепло. Але стріляють страшно. Не знаєш чого чекати, - прилетіти може у будь-який момент. Бомбосховищ у нашому районі практично немає.

Родичі мого чоловіка з Лимана. У їхній будинок влучив снаряд. Двоє племінників загинули.

Ми хочемо, щоб війна закінчилася вже завтра. Чекаємо, що буде просвітлення у головах у росіян, але схоже, що їхній лідер божевільний.