Приходченко Іван, 17 років

Переможець конкурсу есе 2024, 1 місце

Комунальний заклад «Дергачівський ліцей №1 імені Данила Бакуменка» Дергачівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Литвин Лідія Іванівна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча фрагментів моторошного пазла – тисяча днів війни. У сірій течії часу пам'ять дивним чином виокремлює шматочки…

Адаптація

Перші місяці страху позаду. Мандри Україною привели нас у єдину можливу точку призначення – додому. Восени 2022 року наче все налагодилось. Північне харківське передмістя знову багатолюдне. Ілюзія нормального життя, її старанно бережуть мешканці, навіть вигадали дивний новояз, щоб приховати за ним справжню суть речей.

Нескінченні тривоги, нічні полювання на «шахедів», періодичні прильоти і найстрашніше – жертви, варіант спотвореної норми. На цьому сюрреалістичному фоні лагодять дахи, вставляють вікна, саджають городи.

Життя, як у чуднуватому артхаусному кіно. Моя сім'я живе, як до війни. Зранку батьки на роботу в Харків, я за уроки, потім гуляти. Та диявол у деталях – валіза в коридорі, сумка з документами під дверима, життєві плани вимірюються не роками, а годинами.

Депресія

Восени мамі, яка зазвичай згусток енергії, раптом стало нецікаво геть усе та одразу. У розмовах про переїзд, які часто виникають після обстрілів, вона зависає і мовчить годинами. Тато вкотре гортає альбом фоторгафій будівництва нашого дому, які сам робив багато років тому. Він не плаче лише тому, що хлопчики не плачуть.

Як муха в павутинні, ми зав'язли в такому стані на цілий рік, коли нічого не хочеться і все байдуже.

Мій перший новий рік без нового року, без ялинки, свята, надії на краще. Страшно, що багатьом людям набагато гірше. А ще батьків гнітить почуття провини, що я живу в небезпечному місці.

Та чи існують десь безпечні місця?

Загострення

Весняний вітер приніс запах нових тривог і виробувань. З кінця квітня напруга в усьому: липкому повітрі, розмовах людей, новинах з фронту. Сподівалися на краще, а готувалися до гіршого. У травні почалося. Деякі дні були настільки страшними, що ночувати їздили в Харків, в офіс до мами, бо там будівля бетонна та метро поруч.

Додавав розпачу потік мешканців, які бігли від орди, прикордонних сіл. Здається, їхню розгубленість відчували й ми.

Нашим захисникам удалося зламати плани ворога, але пощастило не всім. Від багатьох сіл залишилися лише назви та пам'ять про тих, хто там жив.

Перекличка

Слухаю мамину нотацію по телефону, злюся. Через кілька секунд вибух. Розумію, що це в Харкові. Перевіряю сповіщення місцевого каналу. Прилетіло в той район, де вона... І вже немає ні часу, ні простору, лише пульсує в мозку: візьми слухавку, тільки візьми.

Невдовзі чую її голос. Обливаюся холодним потом. Починається наша телефонна перекличка: тато, дід з бабою, друг. Біля маминого офісу були ті, хто на свою перекличку вже не вийде.

Море

Одного літнього ранку тато сказав: «Досить відкладати життя» І ми в Одесі. Мабуть, не побував би я тут, аби не війна. Ледве відбився від походу на балет в Одеський оперний. Батьки пішли, хоч переживали, що одягу відповідного немає. Стара школа...

Море брудне й холодне, світла немає пів доби, а все ж таки це кілька світлих клаптиків у тисячоденному сірому пазлі війни.

Ворог

Чоловіки називають його просто; слівця такі, що папір червоніє. З жінками ситуація дивна; хоч гострі на язик, а слова підходящого не знайшли.

Я помітив, що більшість моїх знайомих говорять «вони», мабуть, своїм шостим чуттям знають, що тому злу немає в людській мові назви.

Майбутнє

Уся рідня після школи навчалася в Харкові. Я буду першим, хто порушить традицію, поїду до іншого міста здобувати освіту очно. Сумує та радіє водночас бабуся. Сумує, бо не хоче розлучатися; радіє, бо досі пам'ятає старовинні аудиторії Харківського політеху; хоче, щоб я попри війну відчув справжній смак молодості та студентства.

Світанок

Я знаю, що Перемога буде. Треба вірити, сумлінно робити свою справу, навчатися, працювати. Я знаю, що найтемніша ніч перед світанком, і він обов’язково настане.