Лукашенко Поліна, 15 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 1 місце

Ліцей зі структурним підрозділом гімназії № 6 Покровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лукашова Вікторія Ярославівна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Або людство покінчить із війною, або війна покінчить із людством»

Дж. Кеннеді

Чутки схожі на павуків, виповзають з усіх щілин, плетуть свої липкі тенета, лякають, бентежать, висмоктують спокій.

Саме так думала я, коли все більше говорили про 16 лютого як можливий початок війни. Багато хто вважав, що це дурні байки, дехто сперечався з цього приводу,  але хто б що не казав, усі боялися, що це виявиться правдою.

Потім були слова президента України: «Нам кажуть, що 16 лютого стане днем нападу. Ми зробимо його Днем єднання».  Країна продовжувала жити.

Вночі 23 лютого випав сніг. Я мріяла про чудовий ранок, була задоволена, що добре підготувалася до уроків, уявляла, як хлопці будуть нас, дівчат, закидати сніжками. Це були думки звичайної дівчинки-підлітка.

Я ще не здогадувалася, що стану дорослою за одну добу.

Не сніжки, а гіркі новини сипалися і сипались на нас, боляче цілившись  у самісіньку душу. Ще була цілою Волноваха і живий Маріуполь, але розтерзані і зґвалтовані Буча та Ірпінь, "Привид" здійнявся у київське небо, намагаючись захистити столицю.

А люди, українські люди, стали однією міцною сталевою крицею.

Сивий чоловік, що голими руками намагався зупинити танк. Юнаки з палицями і вилами, які перекривали шлях до села озброєній колоні ворога. Роми, які поцупили БТРа у русні. Ви як? Ні віку, ні національностей, ні професій, ні поділу на «східняків» та «западенців». Піднявся єдиний моноліт, ім’я якому український народ.

Війна повзла до мого міста,  її пазурі та смердючий подих, знайомий нам ще з 2014 року.

Вона вже тоді відібрала нашу «Донбас Арену», близьких і рідних, які залишилися за Пісками, перетворила на ворогів, розтрощила летовище. Тоді її стримали «кіборги», але прийшов час «титанів».

Вони намагалася закрити західні ворота Донбасу – саме так називали наше місто Покровськ, вони стали дорогою життя для тих, хто втікав від опалених вогнем населених пунктів.

Майже 1000 днів війни. Я пройшла цей шлях разом із моїм містом. Я навчилася не тільки сушити сухарі, ховатись під час обстрілів, жити багато годин без світла, плести маскувальні сітки і робити окопні свічки. Я навчилася цінувати моменти, поки вони не стали спогадами. Я давно не відкладаю гроші на свої дівчачі забаганки, а надсилаю їх на допомогу ЗСУ та притулки для покинутих тварин.

Я можу обійняти на вулиці незнайомого солдата і промовити: «Дякую». А він обов’язково дістане з кишені цукерку і пригостить, бо герої такі, вміють теж цінувати моменти.

Я не соромлюсь сліз і тепер розмовляю лише українською мовою.

Ці рядки я пишу на пероні біля евакуаційного потягу. Дядько вже заніс наші речі, а мама квапить.

Місто проводжає мене. Цей сивий шахтар обійняв за плечі легеньким вітерцем:

- Ти мусиш поїхати.

- А як же ти? Ти перетворишся на привид, тебе поранено.

- Не бійся, люба. Я шахтар, я знаю, що таке лава. Я пережив  революції, дві війни, голод. Я відбудовував шахти і зводив мікрорайони. Я ховав героїв. Я знаю, що таке бійка. Поглянь, поруч з моїми трояндами виросли зуби дракона.

- Я боюся заблукати  у світах.

- Ти головне пам’ятай, звідки ти. Тримайся міцно свого коріння. Розкажи іншим які ми є. Коли ти будеш мені потрібна, я покличу, ти це відчуєш. Ми ще обов’язково заспіваємо з тобою «Щедрика».