Жительку Херсонської області вразило ставлення волонтерів до неї за кордоном, але спогади про окупацію ще дають про себе знати

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії, я спокійно спала і збиралася вранці везти дітей у садочок. Але о пів на сьому мене розбудив чоловік і сказав, що почалась війна. Це був шок! Я відмовлялася вірити, що таке можливо.

З перших днів війни Херсонську область окупували. З ранку 24 лютого конкретно наш населений пункт уже був відрізаний від України. Мер нашого міста зробив заяву, в якій йшлося про те, що нас захопили і постачання продуктів та медикаментів неможливе, а запасів муки на хлібозаводі вистачить на десять днів.

Кожен ранок починався з того, що люди ходили в пошуках продуктів харчування. Це було страшно! У тебе маленькі діти, а ти не знаєш, коли з’являться продукти.

Тож разом з дітьми я вирішила виїжджати за кордон. Чоловік залишився в Україні. Наші батьки – в окупації.

Коли ми перетинали кордон, мене вразила кількість волонтерів з усього світу і їхнє ставлення до нас, біженців. Від побаченого я плакала. Дівчата-волонтери з США допомагали нам нести сумки з українського кордону до польського. І там чекали разом з нами, приносили дітям печиво, а нам каву.

Вони намагалися нас підтримати, підбадьорити. Це дуже зворушило мене!

Але після окупації я ще довго не могла оговтатися і довгий час шукала, чи немає на автомобілях, які я бачу, символа рашистів.