Батьки Ольги залишилися в окупованому місті, а сама вона поїхала допомагати доньці 

Перший вибух, який я почула 24 лютого, був під час ранкової прогулянки з собакою. Я не встигла злякатися, просто сльози хлинули з очей, і я пригнулась до землі.

Одразу ж у той день моя донька разом з маленькою онукою виїхали. Залишатися у місті їм було надто небезпечно, бо її чоловік військовий. Я спочатку залишилася з батьками. Але через місяць ми прийняли рішення, що моя допомога більше потрібна доньці, адже у неї на руках маленька дитина. Тому я взяла собаку і також виїхала.

Офіційної евакуації з Бердянська не було, довелось виїжджати попуткою. Валізу брати не захотіла, тому виїхала з невеличкою сумкою, куди поклала найнеобхідніші речі. А ще я перевезла через 15 блокпостів з окупантами прапор України!

Перші два місяці ми з дочкою і онукою прожили в готелі у Хмельницькому, де нам надали безкоштовний притулок. В кінці травня переїхали до Києва, тут винаймаємо житло.

На щастя, я не втратила роботу, тому маю дохід, який дає можливість якось виживати. Я працювала віддалено, зараз вийшла на роботу в офіс.

Щоправда, доходи зменшились. До війни я працювала за сумісництвом і вела бухгалтерію деяких ФОПів. 

Батьки залишилися в окупованому Бердянську. Вони розлучені і живуть окремо. Тато страждає на захворювання легенів, тому він просто не переживе переїзд. Мама також залишилась, щоб хоч якось допомагати батьку, незважаючи на те, що вони не живуть разом.