Рачинська Ольга

Комунальний заклад Росіянівський ліцей Захарівської територіальної громади Роздільнянського района

Вчителька, що надихнула на написання – Корнієнко Наталія Миколаївна

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Я – українка, дочка свого народу та країни! Пишаюся тим, що народилася на квітучій землі нашої Батьківщини. Змалечку чула співочу її мову, мелодійні колискові від бабусі, солов’їне тьохкання. Я зростала тут і поглинала всю її велич та красу. Щоранку відчувала запах свіжоспеченого хліба з печі, скошених польових трав та соковитих яблук чи груш. З дитинства батьки мене виховували бути гідною свого народу, любити своє слово та поважати свою Батьківщину, незалежно від життєвих обставин. Все це допомогло мені стати не просто тимчасовою мешканкою планети, але й українкою.

Ось ці три кити стали запорукою моєї ідентифікації як національно свідомої особистості.

З часом зрозуміла, що батьки правильно вчинили навчивши рідної мови, а не піддалися тимчасовому натиску оточення з нав’язливою російською мовою. Бо мова моєї душі – українська.

Війна застала зненацька всю Україну, всіх її мешканців. Свідомі українці одразу почали переходити на рідну мову, несвідомі залишаються зараз на тому ж місці. Звичайно, мова – це оберіг нації, хоча майже половина населення України й досі сперечається з цього приводу. Моя позиція залишається незмінною від початку війни й досі: розмовляти російською українець може тільки на фронті, бо лише там нема часу для вивчення граматики української мови.

Що таке суперсила? Я часто ставлю собі це питання, але щоразу відповідь інша. Суперсила допомагає вижити в тяжких фізично та морально ситуаціях. Нам було тяжко за останні півтора роки майже щодня. Але українці вистояли і вистоять до кінця.

Ми волелюбний народ. Історично так склалося, що ми більшість свого шляху були під гнітом інших імперій та держав. Хоча щоразу боролися і все ж домоглися своєї незалежності. Зараз ми не можемо впасти! Я все життя жила в Незалежній Україні. Для мене це дуже значний час. Хоча з історичної точки зору, це маленький клаптик. Я думаю, нам вистачило його, щоб відчути смак незалежного життя та свободи.

Я розумію важливість національної ідентифікації. Нині це питання поставлено нам, як нації, досить гостро. Вважаю, що якнайскоріше мешканці нашої країни визначать свою національну приналежність, тим швидше закінчиться війна.

Українці – незламний народ! Незламність духу ми легко можемо побачити в очах матері, яка чекає свого сина; коханої дружини, яка вже не може витримати розлуки з чоловіком більш ніж півтора роки; дитини, яка розмовляє з портретом свого тата. Це не уривок якоїсь книги про давні історичні часи, а реальність українців…

Під час військового стану українці почали допомагати один одному, не чекаючи на вдячність.

Плести сітки, робити окопні свічки нас ніхто не вчив, але ми самі це змогли заради перемоги. Волонтери своїми автомобілями доправляли тоннами гуманітарні вантажі нужденним. Багато перевізників погоджувалися на волонтерських засадах переправляти людей за кордон, бо там безпечніше. Домогосподарки пекли солодощі та хліб, щоб навіть в окопі солдати могли скуштувати смачненького. Моя родина теж допомагає військовим. Бо тільки разом ми зможемо перемогти.

Отже, я – українка та пишаюсь цим! Хіба можна жити в своїй країні та не радіти тому? Мені подобається, що навіть під час блекауту ми бачимо хто є хто. Під час кожного відключення світла ми перемагаємо тьму, бо плетемо сітки та печемо хліб в українській печі. Нам тепло від того, що нас захищають воїни, а їм ­­­­– від наших окопних свічок. Можливо, саме в цьому і є суперсила нашого народу. Ми все зробимо заради перемоги, і в цьому є наша незламність духу!