Лазарчук Надія, 9 клас, Полонський ліцей №1 Полонської міської ради Полонської міської територіальної громади

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кукуруза Лариса Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Про неї читала в книжках, бачила в кінофільмах. Та навіть гадки не мала, що вона постукає в мій дім…Увечері перед її початком мені так не хотілося йти до школи, бо наступного дня мала бути контрольна з біології. Тоді навіть подумати не могла, що через декілька днів думатиму, аби краще в моєму щоденнику стояла та одиниця, аніж бачити все, що відбувається зараз.

Перший день війни. У моєму містечку паніка, страх, кілометрові черги в магазинах, затори, люди, які не розуміли, куди їм діватися і що робити.

Я прокинулася від слів мами: “Нам треба серйозно поговорити”. Коли дізналася, що сталося і чому мама така стривожена, розплакалася. У голові крутилося:  “А що далі?”. Мої сестри, Марія та Софія, разом з татом були в Києві. Ми з мамою хвилювалися, але вони майже спокійно добралися додому. Перші воєнні місяці були неймовірно складні. Тато рвався в ЗСУ, декілька разів ходив у військкомат, проте йому відмовляли через стан здоров’я. Незважаючи на мамині вмовляння, сестри повернулися в Київ.

Пам’ятаю, як уперше в наше місто влучила ракета, як усі панікували. З часом усе трохи налагодилося. Ми звикли жити під звуки сирен, які роздирають душу.

Згодом тата прийняли на службу. Перший Новий рік, святкування дня народження без нього були болючими. Протягом усього періоду, коли батько був на війні, я страшенно сумувала та хвилювалася за його життя, хоча він працював кухарем. Приїжджав на декілька днів додому у відпустку, і мені хотілося бути з ним кожну хвилину, чути рідний голос. А восени знову відправили на лінію оборони.

28 березня тато потрапив під обстріл. Уламки ворожого снаряду розірвали йому стегно та ділянку нижче коліна - ногу необхідно ампутувати.

Мама з Софією в той же день поїхали в Дніпро, куди батька доставили у важкому стані, без свідомості. Я благала маму взяти мене з собою, але вона була категорично проти. Довелося залишитися в тітки. Наступного дня я поїхала в Київ до сестри. Здається, що в той вечір ми з нею виплакали не море - океан сліз.

Київ. Реабілітація. Досі пам’ятаю, як страшно було зайти в палату і побачити те, що залишилося від татової ноги. Але чого я боялася? Мій тато – це мій тато. І любити його мені не завадить нічого! Він тримався перед нами, не хотів показувати свою слабкість. А коли залишався наодинці з мамою, розказував  усе. Я слухала розповіді батька про війну – і мене душили сльози. Але не плакала, а підтримувала його і просто була поряд.

Час ішов. Ми приходили в лікарню кожен день по черзі, раділи, коли батько вперше почав ходити на милицях та навчився долати сходи.

З часом тата перевезли в Тернопіль. На жаль, нам довелося залишити його самого, адже жити там довго не було можливості. Пізніше йому стало краще, лікарі дозволили забирати його ночувати в готель. Так ми й робили. Ніколи не забуду, як тоді наша сім’я вперше за останній час відсвяткувала Великдень разом. У червні татові виготовили протез і відпустили додому. Я була дуже щаслива. Чесно, довго звикала до його присутності, адже 2 роки ми прожили з мамою лише удвох. Було складно змиритися з тим, що татусь не зможе повноцінно жити і займатись улюбленою справою. Зараз він знову перебуває в реабілітаційному центрі та продовжує боротись, а ми залишаємося поряд.

Тато - не тільки мій герой, він герой нашої країни. Я ним горджуся.

Війна… Як багато зламано людських доль! Яку велику ціну ми платимо за волю! І де тільки береться ота сила? Ми збираємо кошти на підтримку ЗСУ, допомагаємо тим, хто через ворожі обстріли залишився без домівок та рідних, дітям, що стали сиротами… Захищаємо рідну Україну, любимо її, бо вона найкраща, найрідніша. Я вірю в наш народ, у нашу перемогу. Ми вистоїмо, переможемо, бо з нами Правда.