Левченко Олена, 10 клас, Смілянська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №12 Смілянської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Семенога Людмила Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Повномасштабного вторгнення не очікував ніхто. Усі ми сподівались на те, що цього ніколи не станеться, що в ХХІ столітті неможлива війна, проте 24 лютого 2022 року зруйнувало усі наші сподівання. Досі дуже чітко пам’ятаю той день. Це був похмурий четвер...  Звичайний будній день, який розпочався о шостій ранку. Незважаючи на мій міцний глибокий сон, я прокинулась від страшних звуків – вибухів ракет, що потрапили в цивільні об’єкти. Від таких звуків серце неначе зупинялось, усі думки плутались, а тіло огортав холод. Мама одразу увімкнула телевізор, і ми почули новину: російські війська зайшли на територію України.

Почались масові обстріли, цивільні об’єкти потерпали від руйнувань. Я побачила звірства ворога: зґвалтування, убивства, грабежі…

Ні в чому не винні люди втрачали все: близьких, домівки, домашніх улюбленців.... Важко було навіть усвідомити це. Усе здавалось страшним сном. Поспіхом я почала збирати найнеобхідніше: речі, їжу – та одягати домашніх улюбленців. Саме цього дня я вперше почула сигнал повітряної тривоги, що так гучно лунав надворі. І тоді теплу м’яку постіль замінили стіни сирого холодного підвалу, який слугував мені укриттям. Спочатку на підлозі, а далі на змайстрованих власноруч лавках проводила там багато часу, познайомилась з іншими дітьми, котрі, так само як і я, були наляканими. Ми ще не цілком збагнули, що відбувається навколо. У підвалі було неможливо приготувати їжу, а наші запаси поступово зменшувались, тому ми з мамою пішли до магазину, біля якого вже були величезні черги.

Продуктів усім не вистачало, доводилось чекати, поки з’являться нові. Усі навколо були в паніці, проте розуміли, що виходу немає – доведеться виживати в цих умовах.

Як вночі, так і вдень кожну тривогу я спускалась в укриття, у якому сиділа годинами. Було добре чути свист ракет, гул «шахедів», роботу протиповітряних сил… Згодом я звикла до цього (як не страшно це звучить!), почала думати, як можу допомогти нашій державі. Саме тоді у нашій  школі №12 плели маскувальні сітки. Я вирішила долучитись до цього процесу. Разом з мамою в’язали маскувальні засоби для шоломів наших військових, аби убезпечити їх життя. Ці часи відкрили в мені невеликий талант: я навчилась створювати 3D-моделі. Почала отримувати замовлення від двоюрідного брата, котрий з перших днів війни добровільно пішов на службу, та його побратимів.

Буває, я прокидаюсь від дирчання «шахедів»,  які пролітають над Смілою.

Пам’ятаю, як одного літнього ранку, коли збиралась до школи, відчула сильну вібрацію стін, а потім гучний вибух… Тоді у наше місто прилетіла ракета. Багато будинків постраждали, люди в одну мить позбулись житла… Усе місто залишилось без води, і я, незважаючи на спеку, разом із батьками йшла до місцевої криниці, щоб у будинку була хоча б якась вода. Поряд із моєю квартирою проживала старенька сусідка, котра не мала змоги піти туди. Тому деякий час, допоки не відновили водопостачання, ми приносили їй питну воду.

Разом із бабусею довгий час випікали пиріжки і передавали їх нашим захисникам.

У школі часто збираємо гуманітарну допомогу, тобто стараємось допомогти ближнім пережити ці важкі часи. Паралельно я намагаюсь старанно вчитись, беру участь в олімпіадах та конкурсах, захищаю наукові роботи, хоч через таку реальність це не просто. Рік дистанційної освіти… Нарешті ми пішли до школи, проте навчанню постійно заважають повітряні тривоги і відключення світла… Проте це лише загартовує мене, мотивує навчатись та боротись далі…

Розумію, що нашим військовим набагато складніше, вони перебувають на межі життя та смерті, без них ми б не мали ніяких можливостей…

Тому я дякую усім нашим захисникам за кожен прожитий день, змогу навчатись та вільно пересуватись. Вірю у перемогу нашої держави – України та її світле й щасливе майбутнє.