Сітало Богдана, Державний професійно-технічний заклад «Сумський центр професійно-технічної освіти з дизайну та сфери послуг»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Байстрюченко Олена Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це слово, яке завжди викликало у мене страх і тривогу. Але ніколи не думала, що воно стане частиною мого життя. Мені здається, багато було таких людей, які до останнього сподівалися чи вірили, що ніякої повномасштабної війни не буде. Тоді це здавалося таким неможливим: як у сучасному світі може таке відбутися? Але все сталося не так, як гадалося, і двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року в нашій країні почалася війна.

І ось уже 1000 днів, як моя країна перебуває у стані боротьби, безкінечного очікування та віри на скорішу перемогу. Ці дні змінили мене назавжди.

Досі не можу повірити, скільки їх вже минуло від початку бойових дій. Але за ці довгі, таке відчуття, що нескінченні 1000 днів, не було жодного, коли я відчувала себе спокійно, коли мене не охоплювали тривога та страх. Лише в моменти, коли я не читала новини, не чула вибухів, гул шахедів чи пострілів, здавалося, світ завмирає і настає тиша, яка була така звичайна, буденна, коли не було війни. Взагалі, вже важко згадати, яким він був спокійний та щасливий той час, коли не було тривог і обстрілів, коли діти ходили до школи, сиділи у своїх кабінетах, а уроки фізкультури проходили на спортмайданчику просто неба. Коли в школі проводилися всі свята, влаштовувалися ярмарки, де збиралося багато людей.

А місто? Місто було таким гарним, на свята все прикрашалося. Можна було гуляти до ночі та не хвилюватися ні про що, крім телефонного дзвінка від батьків.

У лютому двадцять другого року місто стало сірим та безлюдним. І барви до нього не повернулися, хоча людей знову багато, як у тому мурашнику. Всі бігають у своїх справах: хтось на роботу, хтось з кимось зустрічається, хтось вигулює песика в парку. А хтось хоче просто втекти зі своєї кімнати, яка, здається, давить на тебе, де потроху сходиш із розуму від тривожних новин та очікування вибухів.

Але я з впевненістю можу сказати про те, що наша нація незламна.

Це стосується наших воїнів, які неймовірними зусиллями захищають наш народ; лікарів, які день і ніч борються за життя людей, не даючи їм покинути цей світ; волонтерів, які підтримують як військових, так і людей, які постраждали внаслідок бомбардування та залишилися ні з чим; енергетиків, які, не зважаючи на обстріли, відновлюють постачання тепла та електрики для країни; вчителів, які, незважаючи на такі важкі обставини, шукають всі можливі шляхи для того, щоб дати дітям необхідні для них знання; рятувальників, які під час будь-якої небезпеки, будь-то пожежа чи вибух, рятують людей, ризикуючи своїм життям; будівельників, які якнайшвидше відновлюють зруйновані ворогом місця; звичайних людей, які збирають “гуманітарку”, донатять ЗСУ та просто залишаються тими, хто підтримує інших у біді.

Ці 1000 днів навчили мене цінувати кожен момент, кожну хвилину спокою та радості.

Я почала більше цінувати прості речі: прогулянки в парку, зустрічі з друзями, навіть звичайні розмови. Війна показала, наскільки важливими є підтримка та розуміння близьких людей. Ми стали ближчими один до одного, навчилися допомагати та підтримувати у важкі моменти. Кожен день приносить нові виклики, але також і нові можливості для зростання та розвитку. Я вірю, що наша країна зможе подолати всі труднощі і вийти з цієї війни сильнішою.

Ми всі мріємо про той день, коли настане мир, коли ми зможемо повернутися до нормального життя, коли діти знову зможуть безпечно ходити до школи, а міста знову засяють яскравими вогнями свят.

Ця війна змінила нас, але вона також показала, наскільки ми сильні та витривалі. Ми не здамося, ми будемо боротися до кінця, і я впевнена, що перемога буде за нами.