Венета з чоловіком вибирались з окупації на свій страх і ризик, бо «зелених коридорів» не було
24-го я була в Бериславі одна, тому що у чоловіка була відпустка, він поїхав до батьків. Я прокинулася о четвертій ранку, бо ноги змерзли. Встала, щоб надягнути носочки і почула вибухи. Було незрозуміло. Із Берислава видно Нову Каховку, і з нашого будинку, з нашого поверху було видно, як захоплюють ГЕС. До обіду ГЕС була під росією. З мого поверху було видно літаки, які висадилися на ГЕС, як там встановлювали стяг.
Борислав – це правий берег, а Горностаївка, де ми проживаємо, звідки ми родом, - це лівий берег. Нас роз'єднує міст. Ми тільки по мосту можемо з лівого на правий переміщуватися, а міст зранку вже був захоплений. Тому чоловік десь о дванадцятій годині вже не міг потрапити на правий берег до мене. Буквально на десять хвилин росіяни відкрили доступ, щоб ті, хто вже зібрався в черзі, швиденько проїхали. Так він потрапив до мене, на правий берег. Так ми застопорилися на правому березі.
Мій чоловік в ДСНС працює. Десь через місяць в нього був наказ - виїхати до Миколаєва. Я виїхала з ним, звідти ми потрапили в Одесу, а зараз він в Херсоні. Як тільки звільнили правий берег Херсонщини, його забрали туди.
Ми виїжджали через блокпости. Це було дуже жорстко, якщо молодіжним сленгом. Окупанти у нас забрали все: телефони, sim-карти. Блокпостів було дуже багато, через кожні 100-200 метрів. Вони забрали навіть їжу, яку ми везли з собою – просто все.
Вони трошки недолугі були: напевно, думали, що ми повернемось, бо я їхала з ковдрою, у нас ззаду в машині були собаки, акваріум. Вони кажуть: «Ви куди їдете?» Ми кажемо: «Та по продукти». Берислав був закритий повністю. Він же був з Каховської сторони, продукти нам не поступали.
Ми півтора місяці жили на тому, що було, бо в магазини нічого не поступало і не було як. Люди боялися виїжджати, там не випускали. На Каховській ГЕС дуже довго була бійня, і у селі Козацьке теж було місиво, туди не можна було.
Отож нам орки на блокпості кажуть: «Ви, напевно, в Кривий Ріг - продукти купляти?». Ми й кажемо: «Так». А у нас же ззаду - і акваріум, і все. Вони такі: «Ну добре, ви назад будете їхати - привезете нам те, те». - «Звісно, привеземо, хлопці, тільки випустіть». Нам страшно було, тому що перед нами розстрілювали машини.
Буквально перед нами за день жінка з дітьми потрапила під обстріл. Я бачила цю машину, перевернуту, розстріляну. Жінка, слава Богу, була жива. На наступний день, коли ми виїжджали, вона лежала з дітками в лікарні у Миколаєві. Машина залишилася в кюветі, а родина була в лікарні.
Не було «зеленого коридора», виїжджали люди так само, як і ми, колонами на свій страх і ризик. Хтось доїжджав, хтось – ні: кому як доля розпорядилась.
Моя сім'я в окупації. Я не можу думати, що перемоги не буде, тому що я хочу рідних побачити. Це дає сили. Дають сили мрії - тільки мріями ми живемо. Мріємо, що сім’ї возз’єднаються, ми побачимо рідних, близьких. Я не бачила тата й бабусю більше двох років. Живу думками про те, щоб знову з'їхатись з чоловіком, будувати сім'ю, як нормальні люди, і побачити своїх близьких.
