В дім Софії прилетів російський снаряд і пробив дах. Вона дивом залишилась жива, тільки відчула, що отримала контузію

Перша війна прийшла до нас у 2014 році, але я не пам'ятаю чіткої дати. Я тоді була в ліцеї, в першому класі. Мене дідусь із танців привіз назад в ліцей і поїхав додому, а десь через годину-дві почалися обстріли. Дуже було страшно. Я не розуміла. 

24 лютого 2022 року мене матуся розбудила о п’ятій ранку і сказала, що війна почалася. А десь уже під вечір почали бити жахливі «Гради», і мене стало трусити. Матуся мене заспокоювала, обіймала. А я обіймала тварин – так мені на душі ставало легше. 

Десь на початку літа почалися жахливі прильоти. Спочатку - у дитсадок, школу. Це могло бути вночі, коли ми спали. Ми не знали, що робити, тому що не знали, коли воно прилетить, куди, що буде далі. Матуся мене будила вночі і ми бігли в підвал з документами і тваринами. Тоді реально було дуже страшно. Речі ми навіть не брали.

Потім був такий жорсткий приліт поруч з нами. Це було 21 грудня 2023 року. Тоді трохи оглушило мене і матусю. Потім два тижні, я не могла їсти через стрес. Була пожежа – згорів будинок двоповерховий. Ми поливали свій будинок водою, щоб він не загорівся. 

Пожежники приїхали десь через півгодини, тому що обстріл продовжувався. Потім всі люди збиралися, намагалися потушити цей дім, але він тлів ще днів п'ять, тому що він такий дебелий. І потім - все. 

Я ставила ялинку під обстрілом і підбадьорювала себе, думала: «Все гаразд, нічого не бійся, в тебе новорічний настрій» А у неділю, 25 лютого 2024 року, прилетіло в наш будинок, у самий дах. За п’ять хвилин до цього прильоту я була на вулиці, на тому місці. Зайшла додому помити собаці миску, і почавсяобстріл. 

Потім через дім ще був приліт. Взагалі було чотири прильоти. Зв’язок зразу ліг, я не могла додзвонитись мамі. Вона тоді на роботі була в шоці. Я схопила тварин, обійняла їх сильно, бо їх трусило. Мені здається, що я отримала контузію. Приїхала швидка, мене подивились, сказали, що все гаразд, дали заспокійливе. Мені усі почали телефонувати. 

Пройшло десять хвилин десь після прильоту, і сусіди почали у хвіртку стукати, питати, чи все гаразд, а я не могла вийти через страх. Думала, може, ще буде якийсь приліт. 

Але я дуже швидко вийшла з цього стану, тому що треба було ремонтувати дах, розбирати завали. 

Зараз я в Кураховому знаходжусь, не виїхала. Від нас залишається 12 кілометрів від лінії розмежування. Кожен день - пекло. Кожен день може бути останнім. Але зараз мені здається, що вся Україна страждає - не знайдеш ніде спокійного місця. Поки є можливість, поки дім цілий, ми тут перебуваємо. 

Люди одні виїжджають, інші приїжджають. Подруга гуманітарку роздає - каже, що з немовлятами навіть повертаються, тому що кругом ціни дуже високі. Наприклад, мати-одиначка не може її залишити одну дитину дома і піти кудись працювати. Якщо бабуся залишилась в Кураховому, а батько дитини на війні, мати одна. І що їй робити? Тому вона й повертається назад у Курахове. 

Тут дуже страшно. Але коли тиша, люди виходять і гуляють з дітьми по місту. У нас діти по три-чотири роки гуляють.