Марина повернулась до Бахмута і працювала одна на три морги - готувала небіжчиків до поховань. Одного разу вони спасли їй життя

Моїй найменшій доньці 13 років. Під час авіаударів ми з нею ховалися у погребі, у неї від страху губи синіли, вона тряслась. 

Ми виїхали в травні на Черкащину, де зять лікувався після тяжкого поранення. Старша донька зняла однокімнатну квартиру і ми були там: вона з двома дітьми, її свекруха і я з молодшою донькою. Потім ще приїхали свекрухи мама з папою і мої мама і батько. То ми всі уже там не вміщались, а винаймати житло ну дуже дорого було. 

Я поїхала по всій Україні. То житла не було, то роботи. А на ті копійки, що платять, ми не могли наймати житло і прожити, тому вимушені були повернутися в Бахмут. Це було у червні. 

Тільки ми біля вокзалу вийшли, і в цей час «Градами» накрили школу-інтернат. Так страшно було, я аж розплакалася! Плачу, а донька каже: «Мама, ну що, будемо тут. Якщо загинемо, то разом у Бахмуті, у себе вдома». 

І тут підійшла до нас бабуся-двірничка, спитала, чи ми виїжджаємо, а я відповіла: «Ні, повернулися». А вона на клумбі нарізала троянд цілий букет і нам подарила. Це неймовірно було тоді: така радість, що рідне місто прийняло нас. 

Ми до вересня місяця ще там жили. Уже всі повиїжджали, морги всі закрилися. Залишалася судмедемпертиза на Маріупольській, на дитячій лікарні морг був, і комунальний морг. Оце одна я на три морга усіх людей мирних, які гинули, зашивала, мила одягала, щоб могли їх по-людськи поховати під обстрілами. В цей час дитина моя була вдома. Чоловік мій тоді працював у Києві водієм автобуса, людей евакуював. 

Якось вночі почула поряд авіаудар. Ще був зв'язок, мені зателефонували сусіди з вулиці Бірюкова і сказали, що там вчителька, Ольга Володимирівна, залишалась із мамою – завалило їх.  Це було біля другої години ночі, я сіла на велосипед і поїхала туди, бо треба людей рятувати. З-під завалів витягнула вчительку – вона була жива, а маму її вбило на смерть, там страшно було: вирвано кусок печінки.  Ольга Володимирівна тряслася і криком кричала, ми не знали, що їй робити. Тоді я дала їй покурити цигарку з корвалментом, і вона заспокоїлася.

На ранок приїхали всі рятувальники, маму допомогли з під завалів витягнути, бо я сама вночі не змогла. Вчительку евакуювали в Дніпро, а тіло мами привезли в морг на Маріупольску. Якраз тільки я її помила, позашивала, одягла і поклала в гроб, як знову авіаудар поряд. 

Прийшлося мені лягати оце між трупами, обіймати їх. Я і просила у них пробачення, казала: «Вибачте, що я за вас ховаюся, ну якщо що - я вас ще раз помию, зашию і одягну по новій». Це було дуже-дуже боляче. Ну, минулося. Осколки всі пролетіли мимо, мене врятували мертві. 

13 вересня наш собака почав рити ями і вити на ті ями - прямо біля підвалу, де ми з дитиною ховалися. І я сказала: «Все, не можна тут лишатися!» Собаки завжди відчувають, куди прилетить. Обстріли були уже дуже-дуже щільні. Взяла дитина рюкзачок і сумочку, я - рюкзачок, сумочку і собаку на повідок. А кішку взяти не змогли - залишили сусідам і я обіцяла за нею повернутися.  

Нас знайомий вивозив. Тільки проїхали магазин «Фокстрот» - і туди прилетіло, піднявся чорний дим. Дуже страшно було! Коли уже до Костянтинівки доїхали, тоді дихнули з легкістю. А потім приїхали на Черкащину знову, а куди їхати? 

За цей час уже батьки житло собі знайшли: хата уже п'ять років як нежила, і дірка там наскрізна була, і дах тік. Мені запропонували там жити, і я сказала: «Хоча б щось, лишень би не стріляли». Сама відремонтувала, тут усе поробила, а все одно душа болить, додому хочеться. 

Дуже багато я смертей там бачила. І коли із самого «нуля» хлопці військові привозили поранених, допомагала також їм. Тоді уже ні світла, ні газу, ні води не було. Вони води привезуть, а у мене закупорки ж багато у підвалі - я їм компоти варила, вони дуже просили. То котлет нажарю – ну, чимось та і допомагала. 

Мене «мамка» всі називали. Казали: «Мамка, виїжджай, будь-ласка, врятуй свою дитину!» А я їм: «Я тут потрібна!» Відповідають: «Ми впораємося без тебе». Дивлюся - він мені і грошей перекинув на карточку, щоб тільки виїжджала, врятувалася. 

Дуже гарно хлопці військові до нас ставилися. Там на одній вулиці дівчина молода під час авіаобстрілу намагалася скоріше у погріб заскочити і упала - ребра поламала. Я її до себе забрала, лікувала, а військових медиків просила - вони допомогли: і рентген зробили, і дали ліки. 

Уже рік пройшов як ми виїхали, а все одно я о четвертій ранку постійно на ногах, бо в цей час завжди у нас авіаудари були. Це саме страшне. Ми не так «Градів» та мін боялися - від цього можна укритися. А от від авіаудару ніколи не вкриєшся ніде, навіть в підвалі. В підвалах людей засипало, це був жах. 

В Бахмуті ніхто між собою взагалі не розмовляв навіть в родині. Не спілкувалися, тому що постійно слухали, як воно летить. Якщо свистить, то можна ще й в городі попоратися, а якщо шелест – значить, десь поряд упаде, треба уже падати і накриватися чимось, ховатися. Втекти не втечеш, треба моментально ховатися, падати. Ну свою, звичайно, не почуєш. 

От я свою не почула - поряд міна розірвалася, і плече мені поранило. Бог уберіг - я стояла за великим деревом, осколки воно на себе прийняло, а трішки плече виглядало - і осколок розрізав плече. Я ні болі не відчула, нічого тоді, тільки побачила, що кров тече.

Була я в районі першої школи, і був як раз авіаудар. Це такий жах був! Ударною хвилею так в живіт мені дало, дуже довго болів живіт. Мене не поранило тоді, нічого, а тільки вибухова хвиля. Також бачила, як на моїх очах все руйнувалося. Взагалі, кожен, хто там знаходився, вірив, що Бог його вбереже. 

В Бога дуже-дуже вірили. У нас жіночка-кардіолог уже на пенсії, спала вдома, а тут – авіаудар. І якось її вибуховою хвилею разом із ковдрою відкинуло що на ній жодної царапини не було, а дім був повністю зруйнований до нуля. Навіть тоді рятувальники казали, що вона не в сорочці народилися, а в бронижелеті. 

Страшніше за все було, коли гинули діти. З ними дуже важко було працювати, дуже. Та і так скільки молоді загинуло! 

Ми гасили будинки, сподівалися, що встигнемо загасити і щоб людям було куди повернутися. Тоді ще не розуміли, що там уже нічого не буде. Ми рятували, старалися. Гасиш, а воно не тухне.

Тільки піском засипали, а вогонь падав з неба - розплавлений алюміній ось так ось розтікався по землі, і оцей алюміній палав. В снаряді були такі шестигранники забиті чорні, а коли воно спрацьовує, все плавиться і розтікається по землі. Жаху багато ми натерпілися. 

Коли ми виїхали, я хотіла на наступний день повернутся і кішку забрати, а мені сусідка зателефонувала і сказала, що як тільки ми поїхали, вночі було три прильоти як раз в те місце, де ми ховалися в підвалі. В цьому підвалі кішка була, і її розірвало на шматки. Я до сих пір собі докоряю, але це не моя провина, що ми кішку не забрали. Така була умова під час евакуації: або одну собаку, або одну кішку, бо машина дуже мала була. Людей дуже багато було і речей. Собака на речах сиділа аж під потолком цієї «Газелічки», яка нас евакуйовувала. 

Я дуже багато чого уві сні бачу такого, що потім збувається. Ситуації, які зі мною відбувались, один в один сходилися. Може, це всі мої страхи інстинкт самозбереження показував. 

Зараз якось уже заспокоїлася. Моя дитина також заспокоїлася, зараз малює ікони і обереги робить для військових. Це її терапія: вона ще у 2014 році натерпілася, тоді психолог навчила, як виходити з цього стану, і дитина почала розвивати цей талант.  

Дуже хочеться, щоб війна якнайскоріше закінчилася. Я бачила сон, що ми повернулися в Бахмут уже відбудований і будинки бачила гарні. І чоловіку говорила: «Бачиш, не було би щастя, та нещастя допомогло». Так що я вірю, що нам допоможуть, ми відбудуємо цей Бахмут, і я встигну там іще пожити.  Мені у снах приходило, що після 2023 року Росія занепаде. Знаю, що Крим повернеться і що міст буде зруйнований природою. Його змиє. Так що побачимо. Ось так, тримайтеся. Дуже дякую вам.