Тетяна боролася за життя ще до початку повномасштабної війни -  із нирковою недостатністю, діалізами, очікуванням операції. Звістка про вторгнення застала її в Києві у черзі до лабораторії. Тоді, щоб вижити, довелося виїхати до Швейцарії, де їй зробили дві операції. Та серце тягнуло додому - і вона повернулась. Попри тривоги й небезпеку, навчилася жити в новій реальності. Але ніч на 17 червня назавжди залишиться у пам’яті: під завалами зруйнованого будинку загинув син подруги. Тетяна приїхала на місце трагедії з надією, а повернулася з болем – хлопець загинув. Попри біль і втрату, Тетяна не втрачає віри: правда, людяність і сила українців обов’язково переможуть.