Я живу в місті Снігурівка Миколаївської області, працювала у державному банку, зараз на пенсії. Син дорослий, двоє онуків: одному 20 років, другому – 16. Чоловік також на пенсії. 

Ми живемо на п’ятому поверсі, я як прийшли росіяни – перейшли до сестри у приватний будинок і жили у підвалі. Страшне, що ми перетерпіли. 

За окупації ми нікуди не ходили. Був такий страх і образа, що не передати і не сказати. А коли наші прийшли, то ми так зраділи, як побачили їх, що і кричали, і співали, і плакали.

Ми вийшли на площу, дивимось: наші хлопці йдуть! Ми кричимо, вітаємо! Було таке свято взагалі, раділи так всі, та думали, що все закінчиться. А воно – ще! Ну, хоч трішки видохнули, розслабились. А на Паску в нас як почали стріляти - ми думали, що не переживемо. Таке було, що взагалі! Ото страх був!

Війна дуже на нас вплинула: і здоров’я менше стало, і нерви не в порядку. Десь щось стукне – вже вся напружуюсь і думаю: «Господи, що це знову?» З аптеки не виходимо - купуємо постійно ліки, бо тиск стрибає. 

Ми на своїй землі і нікому її не віддамо. Я 70 років прожила в Україні, і її нікому не віддам. І онуки, і всі говорять: «Як це ми віддамо Україну комусь, чому ми повинні її віддавати?».