Сама я з Волинської області, але тридцять років прожила в місті Добропілля на Донеччині. У нас було прекрасне життя: жили, будувалися, думали про все добре.  

24 лютого страшно було, бо це ж – не вперше. У 2014 році так само був жах, ну ми тоді витримали, а це в квітні місяці сказали евакуюватися з міста Добропілля. Закрилася робота - я працювала в дитячій поліклініці. Так що – жах. Є бажання повернутися назад, але через діток боїмося.

Ми погодились на евакуацію з кількох причин. По-перше, невістка вагітна другою дитиною, по-друге, є ще мала дитина, по-третє - закрили роботу. 

Все місто евакуювали. Зараз багато людей повернулися, але сидять на валізах. 

До міста були прильоти. Були ми на заході України - там невістка народила. Але приїхали ближче до дому.

Шокує, що довелось покинути рідну домівку, в якій я жила з 17 років. Але слава богу, що всі живі, дітки здорові й не бачать і не чують цього. П’ятирічний онук кожного дня хоче додому. Напевно, він переніс найбільший стрес, бо в нього змінилася поведінка. 

Дякувати богу, тут і гуманітарну допомогу дають, і не голодні ходимо, і вийшло так що ми змогли багато речей з собою взяти. Дякувати богу, що дають, та не залишають нас, ну дуже б хотілося щоб все це закінчилося. Хочеться повернути свої стіни, до своїх рідних і знайомих, і щоб хлопці повернулися живі.