«Страхіття, які ми бачили, згуртували нас до спротиву окупантам»

Олександр на власні очі бачив, як росіяни вбивали і мучили маріупольців. Чим міг, допомагав і продовжує допомагати військовим. Його мрія – повернутись відбудовувати рідне місто, коли воно знову стане українським

Я з Маріуполя, лівобережний район. Жив собі нормально, прекрасно все було, навчався, працював. Наразі мені 19 років.

Я прокинувся десь о дев’ятій годині й побачив, що мені дзвонили майже всі родичі. Коли я їм передзвонював, усі казали, що почалася війна. Я спочатку в це не вірив, потім подивився новини. Побачив, що відбулося вторгнення в Київську область, у Харківську. По всій Україні обстріли були, а десь о 12:30 пройшов масштабний обстріл мого району в Маріуполі. Я нарахував десь 50 влучань із «Граду». Вийшов на вулицю – дуже багато будинків було зруйновано, дуже багато людей поранено, всі були налякані. Буквально через хвилин 10-15 приїхали кореспонденти ТСН на це місце. Ось так почався цей день.

Далі була нестача їжі, комфорту. Дуже часто обстрілювали, влучали. Але найгірше – це зустріч із російськими військами.

Був момент, який вразив мене найбільше. Це було в Приморському районі, в Черемушках, коли вже росіяни заїхали в Маріуполь. Тоді я не знав про це. Я та ще декілька людей пішли просто розвідати обстановку, дізнатися, може, десь щось працює - лікарні або пункти медичні. І ми побачили, як загін з семи чоловік зайшов до сім’ї.

Коли ми розповіли цю історію людям, вони стали розповідати це іншим, і з'явився невеликий маріупольський спротив. Усі, як один, почали відганяти росіян і дуже підтримували одне одного. Усі згуртувалися максимально.

Ми намагалися зробити все, щоб «азовцям» і прикордонникам було легше захищати Маріуполь. Люди їм старалися допомагати: хто їжею, хто медикаментами, хто розвідкою, хтось палив ворожу техніку. 

Неодноразово намагалися виїхати з міста колони цивільних. В якийсь момент ми побачили, що це дійсно можна зробити. Одразу спакували речі й виїхали дорогою на лівобережжя. Їхали на свій страх і ризик. По дорозі було дуже багато згорілих машин, які наїхали на міни або були знищені снарядами. Ми вирушили до Бердянська. У Бердянську нас прийняли російські військові. Мене допитували майже цілий день. Російські військові були категорично проти того, щоб хтось виїжджав. Відмовляли людей або не продавали бензин – робили усе, щоб люди залишилися на окупованих територіях. Але ми таки зуміли виїхати на Запоріжжя десь через тиждень перебування у Бердянську. 

Правда, зі складнощами, бо коли виїжджали потрапили під обстріл зі сторони російських військових. У нас була велика колона. Ми їхали за дев’ятьма автобусами цивільних і раптом росіяни почали обстрілювати останні авто з колони.

Я зрозумів, що я на вільній землі, коли побачив наших військових. Ми якраз проїжджали лінію розмежування. І на цій лінії всі машини різко зупинилися, повимикали світло фар, а потім ми побачили наших українських вояків. Вони підходили, ставили деякі питання, передивлялися у вікна, хто сидить у машині, і потім нас уже спокійно пропускали до Запоріжжя.

На щастя, мої рідні також всі виїхали. Глобальних проблем не було, тому що на початку війни вони були вже не в Маріуполі.

Я людина, яка ніколи не розмовляла українською мовою, яка ніколи не хотіла йти в армію, бо не розуміла – навіщо. Але як усе це почалося, я багато чого зрозумів. Зараз мені лише 19 років, але все ж таки я намагаюся допомагати. Роблю якісь внески до благодійних фондів. І тепер я знаю, що готовий піти захищати свою Батьківщину. Коли все це скінчиться, я повернуся до Маріуполя відбудовувати місто.