Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Олександр Сергійович

«Страхіття, які ми бачили, згуртували нас до спротиву окупантам»

переглядів: 246

Олександр на власні очі бачив, як росіяни вбивали і мучили маріупольців. Чим міг, допомагав і продовжує допомагати військовим. Його мрія – повернутись відбудовувати рідне місто, коли воно знову стане українським

Я з Маріуполя, лівобережний район. Жив собі нормально, прекрасно все було, навчався, працював. Наразі мені 19 років.

Я прокинувся десь о дев’ятій годині й побачив, що мені дзвонили майже всі родичі. Коли я їм передзвонював, усі казали, що почалася війна. Я спочатку в це не вірив, потім подивився новини. Побачив, що відбулося вторгнення в Київську область, у Харківську. По всій Україні обстріли були, а десь о 12:30 пройшов масштабний обстріл мого району в Маріуполі. Я нарахував десь 50 влучань із «Граду». Вийшов на вулицю – дуже багато будинків було зруйновано, дуже багато людей поранено, всі були налякані. Буквально через хвилин 10-15 приїхали кореспонденти ТСН на це місце. Ось так почався цей день.

Далі була нестача їжі, комфорту. Дуже часто обстрілювали, влучали. Але найгірше – це зустріч із російськими військами.

Був момент, який вразив мене найбільше. Це було в Приморському районі, в Черемушках, коли вже росіяни заїхали в Маріуполь. Тоді я не знав про це. Я та ще декілька людей пішли просто розвідати обстановку, дізнатися, може, десь щось працює - лікарні або пункти медичні. І ми побачили, як загін з семи чоловік зайшов до сім’ї.

Ми почули крики, намагалися підійти ближче і побачили, що вони вбили чоловіка - просто забили його об асфальт у дворі. І почали знущатися з його дружини. А поруч була її маленька донька. Це було найгірше, що я побачив за весь час.

Коли ми розповіли цю історію людям, вони стали розповідати це іншим, і з'явився невеликий маріупольський спротив. Усі, як один, почали відганяти росіян і дуже підтримували одне одного. Усі згуртувалися максимально.

Ми намагалися зробити все, щоб «азовцям» і прикордонникам було легше захищати Маріуполь. Люди їм старалися допомагати: хто їжею, хто медикаментами, хто розвідкою, хтось палив ворожу техніку. 

Неодноразово намагалися виїхати з міста колони цивільних. В якийсь момент ми побачили, що це дійсно можна зробити. Одразу спакували речі й виїхали дорогою на лівобережжя. Їхали на свій страх і ризик. По дорозі було дуже багато згорілих машин, які наїхали на міни або були знищені снарядами. Ми вирушили до Бердянська. У Бердянську нас прийняли російські військові. Мене допитували майже цілий день. Російські військові були категорично проти того, щоб хтось виїжджав. Відмовляли людей або не продавали бензин – робили усе, щоб люди залишилися на окупованих територіях. Але ми таки зуміли виїхати на Запоріжжя десь через тиждень перебування у Бердянську. 

Правда, зі складнощами, бо коли виїжджали потрапили під обстріл зі сторони російських військових. У нас була велика колона. Ми їхали за дев’ятьма автобусами цивільних і раптом росіяни почали обстрілювати останні авто з колони.

Я зрозумів, що я на вільній землі, коли побачив наших військових. Ми якраз проїжджали лінію розмежування. І на цій лінії всі машини різко зупинилися, повимикали світло фар, а потім ми побачили наших українських вояків. Вони підходили, ставили деякі питання, передивлялися у вікна, хто сидить у машині, і потім нас уже спокійно пропускали до Запоріжжя.

У нас була мета – повернутися у вільну Україну. Ми не хотіли залишатися на окупованих територіях.

На щастя, мої рідні також всі виїхали. Глобальних проблем не було, тому що на початку війни вони були вже не в Маріуполі.

Я людина, яка ніколи не розмовляла українською мовою, яка ніколи не хотіла йти в армію, бо не розуміла – навіщо. Але як усе це почалося, я багато чого зрозумів. Зараз мені лише 19 років, але все ж таки я намагаюся допомагати. Роблю якісь внески до благодійних фондів. І тепер я знаю, що готовий піти захищати свою Батьківщину. Коли все це скінчиться, я повернуся до Маріуполя відбудовувати місто.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Маріуполь 2022 Текст Історії мирних молодь психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення вода житло непродовольчі товари внутрішньо переміщені особи перший день війни Обстріли Маріуполя їжа окупація
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій