Павленко Архип

9-Є клас, Пісочинський ліцей Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Акопян Арміне Акопівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

«Якщо у тебе є мирне небо над головою, ти щаслива людина», - я ніколи не розумів цю цитату, але одного зимового ранку ми втратили це.

Я ніколи не забуду цю дату - 24 лютого 2022 рік, четвер, повідомлення від класного керівника о шостій годині ранку: «Діти, сьогодні залишайтесь вдома, уроків не буде, почалася війна….»

Мені здалося, що це сон, що все це не правда, яка війна у ХХІ ст., ми про війну вивчали на уроках історії, чули розповіді наших бабусів, про війну дивились художні фільми, але нажаль від дійсності втекти не вдалось і все це не фільм, а наша реальність.

Перші кілька днів, ми чекали, що зараз все закінчиться, що декілька днів і буде спокій, але цього не було.

Вночі було гучно, страшно, іноді здавалось, що це вже кінець. Коли бомбили Харків, мій Харків, місто-герой Харків, літали ракети, літаки, кожен звук ракети, кожен вибух здавався мені вже кінцем…

Війна змусила одразу стати дорослим, одразу стати захисником родини, оберігати молодших сестру та брата. Я дивився у їх наповнені страхом очі, і не знав, що сказати, як підтримати та заспокоїти.

Ночі проходили у підвалі, було лячно, холодно, щоб якось розвеселити малих тато підвів інтернет і ми на комп’ютері дивились мультфільми, спустили обігрівач, щоб якось зігрітись, але страх того, що будинок завалиться і нас не знайдуть під завалами не покидав мене…

У мене, у моєї 7-ми річної сестри та 9-ти річного брата забрали дитинство, мрії, спалах в очах згас…

Кожну годину повідомлення від рідних: «У вас як? Гучно? Все добре з вами?» Ми писали, нам писали, бо не розуміли, що коїться в іншому кінці міста.

Величезні черги у магазин, вхід до магазину був по 5-6 чоловік. А як ми раділи свіжому хлібу, який в перші дні війни ми пекли самі, точніше, намагалися пекти в хвилини коли не треба було бігти у підвал. А потім, дякуючи волонтерам, нам вже привозили хліб та молочні продукти. До цих днів янавіть не замислювався, що можна так радіти звичайному хлібу, солодким цукеркам – це вперше було у моєму житті!

Так пройшли перші 14 днів війни.

Згодом ми почали розуміти, що ні через тиждень, ні через два це не закінчиться. Я навчився розрізняти види ракет, знаю що таке шахіди, балістика, види озброєння. Вже було не так страшно виходити на вулицю. Завжди на зв’язку класний керівник, яка всіляко нас підтримувала, і завжди допомагала порадою. Ми навіть стали єдиним класом, хто зібрався 30 травня 2022 року та зустрілись, нехай не всі були, бо всіх розкидала по всьому світу клята війна, але ми зустрілись.

Перший мій виїзд до міста був влітку, 2022 року – це було страшно, розвалені будинки, вибите скло в усіх домівках та магазинах,

ми їхали в машині тією дорогою де їздили танки, і так лячно стало від шуму коліс, бо важкий танк вдавив асфальт і здавалось, що летить щось біля нас. Я напружений їхав по центру Харкова, та з переляку чекав, що зараз щось буде. Відчуття, які неможливо передати словами.

Але знаєте, я почав цінувати життя, почав цінувати тишу та спокій, почав цінувати, що я можу спати вдома, а не в підвалі, і брендовий одяг, сучасний айфон вже стали для мене непотрібом. І я зрозумів – що жив щасливим життям, не боявся жодних звуків, шуму, спокійно гуляв по місту.

Моє життя змінилось на 360 градусів. Я почав цінувати все, що маю. Дякуючи нашим хлопцям, я виходжу на прогулянку з друзями, на зустріч з класом, я почас удосконалювати свою українську мову, говорити нею не лише на уроках, але і вдома, почав слухати українську музику.

Я почав по іншому відноситись до рідних, бо в один момент –ти можеш залишитись один, або взагалі не прокинутись... Треба цінувати життя, цінувати кожну хвилину проведену разом з родиною.

Війна триває…Але я впевнений українське сонце зійде. Ті, хто змусив нас пережити все це – будуть відповідати перед Богом.

Сьогодні, як ніколи приходять на думку слова Кобзаря: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!»