Пономаренко Лідія, викладач Дергачівського ліцею № 3 Харківської області

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Бути українцем зараз модно? Як гадаєш?

Скрізь щодня чуєш єдині новини: Україна, українці. Український народ отримує допомогу, привілеї, підтримку від інших країн. Але… якою ціною? І чи варта така увага, впізнаність тих обставин і подій, які нас «накрили»? А накрило нас …не дай…ніколи це відчути знову! Але досвід, пам’ять кричатимуть завжди! І якщо б хтось 23 лютого 2022 року сказав мені, що завтра війна, біжи, я б не побігла, бо впевнено відповіла б: «Ти божевільний! Цього не може бути! Люди, ХХІ сторіччя надворі, яка війна?» Але сталося, як судилося!

І не можна говорити: «За що це, навіщо?» Значить ТАК українцям треба показати свою міць і незламність.

Навіть ті, хто й не знав такої країни, як Україна, після 24 лютого дізналися, що українці не тільки потребують допомоги і підтримки, а й впевнено і рішуче захищають не лише кордони своєї Батьківщини, а в першу чергу свою свободу і незалежність.

Не можу передати біль і сум, які мене охоплюють доволі часто! Не можу передати почуття, які тримають в полоні щохвилини! Не можу передати відчуття у ту хвилину, розгублені думки, стан загубленої людини, відчуття неповоротності і якусь безвихідь. Що робити? А що далі?.. І ситуація ця тригерить і досі. Такий стан був у всіх, і не соромно сказати «страшно», і чоловіки бояться, бо поки людина жива, вона відчуває.

«Я не хочу!» - кричить душа. «Я не можу!» - говорить тіло. «Я не вірю!» - лунає в голові. Я впала в анабіоз, не хотілося нічого, тільки б цієї миті не було. Але ти збираєш себе докупи і надприродніми зусиллями, (все-таки організм має інстинкт самозахисту), приймаєш рішення, виконуєш якісь, можливо, хаотичні дії. Той страшний момент поступово пробудив в мені внутрішню силу: не можна опускати рук, не можна розкисати.

Рік і вісім місяців… як мало для життя і як багато для війни. З того дня я поставила своє життя «на паузу». Не можу примусити себе щось робити, якщо це не надто важливо, …почекає. Лише потроху починаю витягати себе із мушлі.

Інфопростір так давить, ніхто не може дозволити собі зараз нічого не знати, бо війна зачепила нас зсередини, наші родини.

Я впевнена, що це той, скажу так, великий момент, коли майже кожна людина відчула себе українцем на Українській землі, як багато для нас значить рідна сторона, і що

ми справжні відчайдухи, непереможні, об’єднані спільною метою, піднесеним духом і непереборним бажанням ствердити свою нездоланність.

Наразі ми переживаємо історію, коли Україна перероджується, і змінюється наша свідомість. Це випробування для кожного з нас. Ми подолаємо все і всіх. Мир має бути в кожній домівці, і він обов’язково настане! Бо віра і прагнення в нас непереможні!

Чи модно бути українцем? Так!