Луценко Андрій

9-Б клас, Пісочинський ліцей Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Севолодська Валентина Василівна

Конкурс есе "Чому бути українцем - це моя суперсила"

Минають дні. Час летить невпинно. Вже майже другий рік віддаляє нас  від того страшного та болючого світанку, коли життя спочатку немов зупинилось, а потім продовжилось незвичним шляхом. 24 лютого 2022 року кожний харків’янин прокинувся о 5-тій ранку не від звуків свого годинника, а від вибухів, які дуже швидко наближалися. Почалася нова страшна сторінка в житті кожного з нас, нашого міста та усієї країни.

Біль, жах і розчарування-перші відчуття після почутого. «Сьогодні вранці президент Путін оголосив проведення спеціальної військової операції на Донбасі». Я не міг зрозуміти, як це …у 21 столітті йти загарбницькою війною на територію іншої країни?!

Час минав. Наші міста та села все більше потерпали від ворожих атак.

Окупант вирішив, що має право перетворити місце, яке завжди було небезпечним та захищеним на пекло, персональне пекло для тебе й твоїх рідних. Майже два роки гатять по нам ракетами, бряцають ядерною зброєю, влаштовують блекаути. Намагаються залякати, змусити скоритися.

Загартовуючись у холодних бомбосховищах, ми загартовували наші серця. Ростили мужність та силу.

Нескорені, непохитні, незламні!

Так у вільний народ вільної країни.Тож давайте дізначому ж незламність духу і сила української нації?

Ми просто діти. Моя ровесниця учениця Харківського ліцею №131 Маргарита Почепецька звертається до світової громадськості із закликом по допомогу: «…Я живу в Харкові, в Україні. Мені п'ятнадцять років…». Звернення записане в лютому 2022 року в бомбосховищі, де вона ховалася від ракет і снарядів, якими російські агресори в ті дні знищували Харків. Знищували разом із мешканцями – дітьми та дорослими. Це кремлівський диктатор називав денацифікацією України.

«Вулиці, школи, будинки зруйновані. Люди вмирають. Я ще дитина. Але таке дитинство зіпсувало мені все майбутнє життя. Усе моє життя тепер буде темрявою після фільму жахів. Тепер я буду панічно боятися гучних звуків та яскравих спалахів.

Тепер я буду завжди їсти, допоки шлунок не буде повний…» . – говорила вона. Скільки ще таких скалічених доль? Скільки нездійснившихся мрій, бажань, сподівань…

13-річний Яша. Ракета влучила в кімнату, де хлопчик спав з мамою.

Восьмирічна Саша та п'ятирічна Олеся. Три покоління родини — на стихійному кладовищі в Ізюмі.

10-річна Катерина. Куля навиліт та поранення в голову. На її могилі стоїть хрест та дитячий рюкзак: онука попросила його принести уві сні дідуся. Болить. Дуже болить…Бо в саме серце… Харків’яни незламні. Життя продовжується попри страшні події воєнної години, і наша країна жива, і моє рідне місто Харків нескорене.

Харків’яни показують приклад незламності та згуртованості. Люди під обстрілами вивозять сміття, лагодять пошкоджену інфраструктуру та висаджують квіти на міських клумбах.

Незламність має свої імена.

Це директор школи на півночі Харкова Олександр Гряник, який з першого дня повномасштабної війни він жив у школі, щоб допомагати людям.

П'ятикурсник медичного університету Сергій Алхімов облаштував на одній зі станцій метро медпункт. «Мені здається, що це місце, де я маю бути»

Таїсія Глумова не може повноцінно займатись улюбленою справою — малюванням, бо в її художній школі немає бомбосховища. Тому разом з іншими вихованцями закладу та викладачами планують влаштувати аукціон малюнків, щоби зібрати кошти на створення безпечного місця для навчання. 

Харків’яни, як і жителі інших міст України, не зламалися і не скорилися, їх дух не став слабшим. Я — українець. Нещодавно, я переглянув документальний фільм про війну, у якому йшлося про долі простих, ні в чому не винних людей, які втратили все: домівку, родичів, друзів… Моє світосприйняття різко змінилося, я усвідомив, які страшні речі відбуваються під час війни. Невже можна убивати людей  просто за те, що вони народилися в Україні?

Ми показали усьому світу незламність характеру і силу духу, яка буде прикладом наслідування для багатьох.

Як із нами сталась ця війна? Де ми схибили? Які історичні уроки не засвоїли? І що взагалі вважати історією? Як нам вибратись із липкої павутини вигадок і пропаганди й доторкнутись до справжнього шляху? Справжня історія — це не дати і віхи. Історія — це люди. Їхні життя, їхні долі: болі і радощі, звершення і помилки — це справжня історія. Вона кровоточить...  Це історія нашого сусіда Максима, який у червні 2023 року пішов боронити країну, а у серпні стало відомо, що він назавжди залишився двадцяти семирічним… Маленька донечка ніколи не побачить свого батька, дружина у двадцять сім залишилася вдовою… Скільки ще таких історій, скільки ще таких зруйнованих, понівечених доль…

Закінчити я хочу коментарем з вечірнього звернення президента Володимира Зеленського, який він надав 3 жовтня після поїздки на Харківщину: «Надзвичайно важливо, що Харків попри все не просто тримається, а допомагає тримати міцним увесь наш Схід. Горде й світле місто, яке завжди буде містом сили для України і для всієї Європи.».