Війна особливо гостро показала, наскільки цінним є життя і все, що ми маємо поруч. Моя дитина ще у 2015 році пережила тяжку втрату - помер її тато. А тепер на фронт добровольцем пішов її дядько, рідний брат тата. Ми всі щодня хвилюємося за нього. На фоні постійних тривог, вибухів, евакуацій у дитини з’явилася сильна тривожність, порушився сон, почалися проблеми з гемоглобіном. Наразі вона працює з психологом і проходить лікування.

Про початок повномасштабного вторгнення я дізналася вдома - повідомлення прийшло від вчительки у месенджері. Згодом нам довелося тимчасово евакуюватися до Львова, що стало для дитини додатковим і дуже сильним стресом. Найстрашнішим був ранок: прокинулася - і відчула лише страх та відчай.

У Львові ми випадково опинилися в епіцентрі обстрілу тракторного заводу в березні 2022 року: саме стояли в заторі неподалік, коли влучила ракета. Довелося терміново тікати з міста і ночувати в приміському готелі. Важкою була і дорога в евакуацію, і повернення з неї - через розбитий Ірпінь, під звуки артобстрілів у Сумах на початку війни, ночівлі в підвалах. Додатковим потрясінням стала загибель мого колишнього колеги під Бахмутом восени 2022 року.

Тривожність та порушення сну залишаються і досі. Ми продовжуємо працювати з психологом, бо дитині потрібно відновитися після пережитого.

У перші дні війни було дуже складно з ліками та продуктами. Через знайомого фармацевта просили залишати необхідні пігулки, стояли величезні черги, коли магазини відкривалися лише на кілька годин. Купували те, що залишалося. Через друзів і родичів діставали засоби гігієни та побутову хімію. Сушили сухарі з хліба, якого не вистачало під час оточення міста.

У мене залишилися речі воєнного часу - одяг із символічним мерчем, кулон у формі України, фотографії розбитої техніки на житомирській трасі. Але передавати їх до музею поки що не готова - це частина нашої особистої історії.