Перший день війни пам’ятаю дуже чітко. Саме цього дня я пообіцяла відвести молодшу дитину до садочка - зазвичай це робила моя мама. Але коли я перевірила телефон, побачила десятки повідомлень: почалася війна. Перший місяць я не ходила на роботу, залишалася вдома з дітьми та мамою. Було страшно: часті вибухи пролітали поруч із будинком, а укриття неподалік не було.

Через півтора місяця ми виїхали до Івано-Франківська, де пробули місяць, але змушені були повертатися. На роботі дзвонили і говорили: або виходьте працювати, або на ваше місце візьмуть іншу людину.

Найстрашнішим моментом стало те, що молодша дитина разом із мамою потрапили під вибух, а старша залишилася сама вдома, де сипалися вікна. Це сталося у четвер: я взяла вихідний, щоб відвести молодшу дитину до садочка і забрати старшу зі школи. Молодшій було п’ять років, і я до останнього не говорила їй про війну та ракети, пояснювала, що то “гром” або “лопнуло колесо”. Але коли вони потрапили під вибух, довелося розповісти правду. Хоча ми дотримувалися всіх тривог, цей вибух стався раптово, без попередження.

Я була на роботі і не могла додзвонитися ні старшій дитині, ні мамі. Бігла додому, не розуміючи до кінця, що сталося. Серце виривалося з грудей від страху.

Зараз у дітей підвищена тривожність. Я б хотіла вивезти їх до Закарпаття хоч ненадовго, аби відпочили від тривог, але не завжди є така можливість. Від початку війни ми носимо з дітьми та мамою ниточки червоного і зеленого кольору як оберіг. Коли вони потрапили під вибух, багато хто дивувався і казав: “Наче в сорочці народилися”.