Війна забрала у наших дітей спокій і відчуття безпеки. Вони стали постійно напруженими, не можуть повноцінно вчитися через безкінечні повітряні тривоги. Там, де знаходиться наш дім, весь час тривають обстріли. Діти своїми очима бачать, як над будинками пролітають ракети, дрони, як свистять снаряди. Вони прислухаються до кожного звуку, здригаються від будь-якого шуму, і їхній психологічний стан сильно погіршився. У них немає настрою, їх нічого не тішить. Дітям потрібна психологічна підтримка, безпека, спілкування з однолітками, нові емоції та друзі.

Того ранку ми спали вдома спокійно, аж раптом прокинулися від потужного вибуху. У мене була паніка, у дітей — істерика. Я увімкнула телевізор, і на всіх каналах оголошували початок війни. У під’їзді панував хаос: люди кричали, бігли, намагалися врятуватися. Я вирішила спуститися з дітьми з 8-го поверху до батька на 3-й — здалося, що там буде хоч трохи безпечніше. Потім я поїхала заправити авто й простояла на заправці три години. Люди стояли в довжелезних чергах до банкоматів, у магазинах змітали все з полиць — паніка була всюди.

Діти весь час питали, що відбувається. У їхніх очах був чистий жах. Я намагалася їх заспокоїти, хоча сама ледве стримувала емоції. І коли вони трохи оговталися, я змогла сказати їм правду — почалася війна.

Найстрашнішим став день 22 березня 2024 року. Коли бомбили ДніпроГЕС, ми прокинулися від серії вибухів — їх було більше двадцяти. Будинок тремтів, у вікнах дзвеніло скло.

Ми бачили, як горить ГЕС, як розриваються касетні боєприпаси. Бігли в укриття під обстрілами.

Після цього молодший син відмовляється лягати спати, боїться ночі, постійно прокидається й говорить, що чує дрони. Страх переслідує його навіть уві сні.

Діти дуже налякані. Вони стали закритими, замкненими, мов «їжачки» — ховаються у свій маленький світ і не хочуть ні з ким говорити.

У перші дні не вистачало води, а в магазинах люди змітали все, що залишалося на полицях. Єдиною річчю, яка трохи заспокоює сина, є його улюблена іграшка — маленький лінивець. Він бере його з собою і спати, і в бомбосховище.

Ми живемо між вибухами, страхом і надією. Але найбільше хочемо одного — щоб наші діти знову відчули себе дітьми.