Маляр Поліна, 9 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №104 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Леусенко Тетяна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна триває вже тисячу днів, і за цей час моє життя змінилося назавжди. Я живу у Харкові — місті, яке постійно піддається обстрілам, але я ніколи не покидала його. Мій шлях під час війни — це шлях страху, боротьби і надії, який я проходжу разом із своєю родиною. Кожен день приносить нові виклики, але водночас і нові уроки.

Як казала Леся Українка: «Щоб не плакать, я сміялась». Ці слова стали для мене натхненням у найважчі моменти, коли здавалося, що сил більше немає, але все одно потрібно продовжувати йти вперед.

24 лютого 2022 року назавжди залишиться в моїй пам’яті. Я пам'ятаю, як прокинулася від гучних вибухів і не могла зрозуміти, що відбувається. Тоді батьки сказали, що почалася війна, і нам потрібно евакуюватись до бабусі, яка живе в іншому районі на 16-му поверсі. Ми швидко зібрали найнеобхідніше і переїхали до неї. Страх був постійним супутником: ми чули вибухи, сирени, і кожен день здавався незрозумілим і жахливим.

Усе, що я знала до війни — шкільні заняття, друзі, улюблені місця в місті — здавалось, зникло.

Жити на 16-му поверсі під час війни — це окремий виклик. Під час обстрілів ми спускались у підвал або сиділи у ванній кімнаті — це  найменш небезпечне місце в квартирі. Здається, що всі ці події віддалили мене від звичайного підліткового життя. Я навчилася чекати завершення повітряних тривог і не боятися темряви. Було важко, але це зробило мене сильнішою.

Якось я прочитала у соціальних мережах слова відомого українського письменника: «Сміливість — це коли ти боїшся, але все одно робиш те, що потрібно». Ці слова стали для мене мотивацією не падати духом, навіть коли було дуже страшно.

Через війну наша школа перейшла на дистанційне навчання. Спочатку було важко, бо зв'язок постійно переривався через перебої з електрикою, іноді не було можливості підключитися до уроків через обстріли. Проте вчителі завжди підтримували нас, заспокоювали, і я розуміла, що це важливо — продовжувати вчитися.

Моя бабуся часто говорила: «Знання — це те, що ніхто не зможе забрати в тебе, навіть війна». І я згодна з нею.

У такі моменти я відчувала, що вчитися — це своєрідний протест проти війни, проти того, що ворог намагається зруйнувати наші життя. Хоча іноді здавалося, що немає сил, я завжди поверталася до підручників і домашніх завдань, бо це тримало мене у зв'язку зі звичайним життям.

Найважче було перші місяці війни, але згодом я почала більше цінувати час, який проводжу з родиною.

Бабуся часто розповідала історії про своє дитинство і спогади рідних про події  Другої світової війни. Вона каже, що найголовніше — не втрачати віру і підтримувати одне одного. «Ми все витримаємо, тільки треба бути разом», — казала вона. Моя родина стала для мене найбільшою підтримкою, а наша маленька квартира на 16 поверсі — тимчасовим укриттям від хаосу навколо.

Ми разом готували їжу, спілкувались і навіть сміялись, намагаючись забути про те, що коїться за вікном.

Зараз, після тисячі днів війни, я навчилася знаходити сили в надії. Незважаючи на труднощі, я вірю, що наша країна переможе, наше місто відбудується, що ми повернемося до звичного життя. Я часто дивлюся на своє місто з балкона бабусиної квартири. Харків — це місто, яке завжди було для мене домом, і я знаю, що воно вистоїть, як вистояли інші міста, і як вистоїмо ми.

Як говорила Леся Українка: «Ні, я жива! Я буду вічно жити!». Ці слова для мене — про Харків і про всіх нас.

Мій шлях під час війни не був легким, але він змінив мене. Я стала сильнішою, сміливішою і навчилася цінувати те, що раніше здавалося звичайним. Кожен день цієї війни — це новий виклик, але також і новий урок. Я знаю, що майбутнє буде світлим, тому що ми боремося на боці добра.

І як би не було важко, я вірю, що настане день Перемоги над рашистами, коли ми зможемо знову жити в мирі.

Війна зробила мене дорослішою, але вона не зламала моєї віри у те, що добро переможе.