Соколенко Максим, 11 клас, Ліцей №2 м. Хмільника Вінницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Веремій Анжела Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя маленька батьківщина — Нова Каховка, що була окупована в перший день війни. 24.02.2024 року ми не пішли до школи. Батьки сказали мені й братику, що почалася  війна.

Я пам’ятаю окупантів, що грабували продукти з магазинів, виломлюючи двері. Не забув, як хотілося їсти. Батьки шукали хліб у селі, в найближчих містах…

А потім прийшла весна 2022-го – з розіп’ятою Бучею, свавіллям «визволителів», котрі викрадали людей, убивали народ наш, бомбили міста й  села. Якось військові РФ прийшли до нас додому з перевіркою, а мій молодший брат (йому було 8 років), побачивши ворогів,  подумав, що вони прийшли нас убивати. Тоді він сховався під ліжком.

Окупанти витягли його за ноги, демонструючи свою владу чи силу (відтоді в  брата почалися панічні атаки, він постійно просинався вночі, плакав,  інколи задихався).

Восени стало важче: почалися бої на правому березі. Перед звільненням  Херсона постійно літала авіація, і її маршрут проходив над моїм селом. Московити боялися ППО, тому літали дуже низько. Якось ми грали в центрі села у футбол – прямо над нами пролетіли два гвинтокрили, і так низько, що ми побачили на одному з них кулеметника.

11 листопада було звільнено Херсон (Херсонську область поділяє на два береги: лівий і правий – річка Дніпро. Херсон знаходиться на правому  березі, лівий – досі окупований).

Коли наші військові вигнали окупантів  з правобережжя, ми це одразу відчули. Російських загарбників збільшилось, і ми боялися навіть виходити з дому. Росіяни ходили, як бомжі, більшість навіть без автоматів; основною їхньою роботою було риття окопів.

Ці нелюди хазяйнували по селах, утискали людей, крали все, що могли, пиячили. Вони нам часто говорили: «Мы пришли вас убивать!»

П’яними змушували місцевих рити собі могили (на своєму городі). У когось стріляли по ногах, когось убивали. Ми сиділи тихенько в будинку, ніби тут ніхто й не живе, бо коли окупанти  напивалися, то стріляли хаотично. Бувало, йдеш вулицею, а перед носом куля просвистить.

Часто знаходили гільзи під ногами.

Особливо жорстоко поводилися вагнерівці: тоді «на підвал»  можна було потрапити навіть за українську мову. Якось я гуляв біля двору з собакою, до мене підійшов вагнерівець і сказав, що я – диверсант (а мені було 14 років), тоді всі сусіди просили його не вбивати мене, переконуючи, що я ще дитина.

Зима 2023 року була, певно, найважчим періодом за всю війну: ми жили майже без світла, без навчання, у важкій депресії.

Весна принесла тепло і надію. З’явилося світло, ми навіть інколи виходили гуляти. Ми навчалися дистанційно, але не завжди був інтернет. Пам’ятаю, як брав з дому дощечку з комп’ютерного столу і просто в машині на колінах виконував домашнє завдання, а батьки пильнували, щоб ніхто не помітив цього, бо навчатися онлайн було небезпечно: нас залучали до місцевих, тоді вже проросійських шкіл.

Улітку нова біда прийшла – вибух на Каховській ГЕС. Моє село не постраждало, але великого горя зазнали люди  з ближніх до ГЕС сіл. Рятуючись від бомб, земляки ховались у підвалах (їх затопила вода).

Рашисти лютували. Відступаючи від Херсона, спалювали трупи своїх бійців.  Ми постійно відчували запах горілого тіла з резиною. Якось батьки бачили повен КАМАЗ трупів, потім ця машина  під’їхала до магазину, а з кузова стікала кров.

Дрони літали постійно, і ми не знали, де чиї.

Якось я з братом гуляв на подвір’ї, і над нами пролетів дрон. Ми навіть не звернули на нього уваги, бо вже до них звикли. Та він повернувся назад. Я відчув подих біди – схопив брата за руку, і ми побігли в будинок.  Не встигли за нами зачинитися двері, як на подвір’ї пролунав вибух. Бог урятував нас.

Не пощастило моєму дядькові: він підірвався на міні, якими окупанти наповнювали українську землю.

Колись закінчиться війна. Знаю: ми багато зрозуміємо. Більше цінуватимемо мир, більше любитимемо. Мудро будемо берегти цю святу землю, що зветься Україна.