Чернявський Дмитро, 2 курс, Комунальний заклад Сумської обласної ради «Конотопський фаховий медичний коледж»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гайван Вікторія Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це сумна й трагічна подія, яка відбувається в державі. Через неї потерпають безліч ні в чому не винних людей, які мали сім’ї, роботу, батьків та здоров’я. Вона приносить тільки горе та смерть. Тисячі людей пішли боронити й визволяти втрачені землі рідної країни, прагнучи кращого майбутнього для своїх дітей та Батьківщини.

Але скільки ж наших героїв ніколи більше вже не вернуться у свої домівки, ніколи не побачать дітей, ніколи не зможуть обійняти дружину та поговорити зі своїми батьками!..  

Через бойові дії цивільні люди втрачають свої домівки та покидають рідні міста, знаючи, що більше не зможуть сюди повернутися. Це не тільки велика матеріальна втрата, а й душевна, ментальна, бо тут проходило дитинство, юність та дорослий вік. Але все це забрала нікому не потрібна війна.

І тому я хочу поділитися своєю історією: як учився, працював та ховався в підвал від снарядів під час війни в моєму містечку.

Я мешканець міста Білопілля, розташованого в Сумському районі Сумської області. Це місто й до бойових дій не було великим: місцевих жителів налічувалося близько 16 тисяч, а на сьогодні залишилось близько 5 тисяч (може, й того менше). Білопілля розташоване  приблизно за 7 з половиною кілометрів від кордону.

Коли почалася війна, ми всі прокинулися від серії потужних вибухів, що прогриміли після наступу російської армії на Україну.  Ми не знали, що нам робити, як і більшість українців на той момент.

Але тоді нам пощастило більше, ніж іншим населеним пунктам: Білопілля об’їхали іншою трасою навіть не обстрілюючи центр міста, як це буде в подальшому. Проте після звільнення нас українськими силовиками загарбники почали застосовувати різні види зброї. Спочатку обстріли міста здійснювалися з артилерії,  пізніше почали  застосовувати КАБи, які застосовують і до сьогодення.

Згадується: навчалися ми дистанційно, адже жили під постійними обстрілами, вимушені перебувати в укриттях та працювати вже в більш безпечному місці над уроками. Іншого вибору не було.

КАБи – це страшна, дуже руйнівна зброя, від влучання якої навіть з невеликою масою вибухівки від приватного будинку не залишається майже нічого. І при таких обстрілах ми перебували в підвалі, де навіть лампа ходила ходором тільки від польоту бомби, не кажучи вже про сам вибух. По нас могли застосовувати до 18 КАБів на день, і нічого не залишалося, окрім як перебувати в укритті, де навіть вночі ми спали в підвалі.

Але незважаючи на все це, ми могли спокійно робити домашню роботу, коли було тихо. А якось під бомбами, щомиті перебуваючи у небезпеці, разом з мамою копали картоплю…  

Також я готувався до НМТ, повторюючи математику, а точніше геометрію, за 7-11 класи. Коли починали бомбити рідне місто, ми з сім’єю відразу брали речі та спускалися в безпечне місце. А я, щоб не гаяти часу, брав із собою чернетку, ручку, простий олівець та лінійку і в укритті продовжував повторювати забуте старе та дізнаватися нове з геометрії.  

У мене є ще молодший брат, якому зараз 8 років. Йому також дуже важко, оскільки через постійні загрози не міг наживо бачитися з друзями, ходити в школу та й взагалі гуляти по нашому містечку.

У таких умовах прожили майже все літо, але після прильоту по приватному будинку, внаслідок якого загинув чоловік та поранено його 8-річну доньку, ми вирішили евакуюватися з міста на невизначений термін.

Тож переїхали жити в Бахмач, сподіваючись, що колись повернемося до рідної домівки.

Агресор своїми діями продовжує тероризувати моє улюблене Білопілля, від чого гинуть наші захисники й прості цивільні люди. Я вірю, що рано чи пізно країна-окупант постане перед справедливим судом за свої нелюдські злочини та отримає все те, що вона зробила з Україною, її людьми та моїм рідним містом.