Кириченко Мілена, 15 років, учениця 9-А класу гімназії №15 м.Новомосковськ Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Здравило Тетяна Андріївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого 2022 року… Зимовий ранок. Все ніби як завжди, але щось не так. Прокинувшись вранці, я не розуміла, що трапилось. Бачу мамине збентежене обличчя, понурого старшого брата та бабусині очі, в яких було стільки болю та смутку. «Доброго ранку», - голосно і весело я привіталась до них, але чомусь ніхто нічого не відповів. «Агов, родино, снідати будемо?» - знову тиша, лише з бабусиних очей скотилася сльоза і вона видавила зі своїх уст слова: «Війна прийшла, онученько, в наш дім, війна». «Мамо, рідненька, не мовчи!..» А братик до мене мовив: «Тихо-тихо, поплач, сестричко, хочеш -покричи…» Сльози… У моїх думках немає ладу. Війна? Чому? Навіщо? І за що?

Та хто насмілився зробити це з нами, це ж нелюди, це вбивці. Біда прийшла до кожної родини, руйнуючи життя, до якого звикли. Мої роздуми обірвала сирена, яка несамовито волала. Від її звуку самій хотілось вити. Страх, біль, розпач, що робити і як далі жити? Ніхто нічого не розумів. Мама першою оговталась і почала збиратись на роботу, брат також пригадав, що у нього зустріч, а бабуся пішла поратись на кухню. Ніби все як завжди, але все інакше.

В одну мить наше звичне життя перевернули з ніг на голову, я сподівалась, що це все жахіття виявиться неправдою. Ми слухали новини, але вони були невтішними, а коли наш президент, виступаючи зі своєю промовою, сказав, що Росія йде нас “освобождать”, що це є початком повномасштабної війни в Україні - я відчула такий страх і біль, який до цього часу ніколи не відчувала. Війна, війна, війна… Це жахливе слово постійно лунало в моїй голові. Що робити? Як далі жити? Одні запитання. Я і моя родина не могли знайти відповіді. Минали дні, тижні, майже кожен день приносив все нові і нові, на жаль, невтішні новини. Рашисти все більше і більше захоплювали наших міст та сіл…

Я завжди любила дивитись у вікно, спостерігаючи, як діти грають на майданчику, як бабусі відпочивають біля під'їзду, як дорогою їздять машини. 24 лютого, визирнувши у вікно, я побачила людей з валізами, які покидають свої домівки, спішать на вокзали, щоб встигнути виїхати в більш безпечні міста. Тисячі людей лишали свої рідні домівки. На вокзалі крик, плач, страх і біль. Це все я бачила на власні очі, тому що і моя родина прийняла нелегке рішення: їхати за кордон до Польщі.

Дорога була довгою, холодною та тривожною. Я розуміла, що ми їдемо туди, де немає війни, але це все не наше. Польща зустріла нас привітно, надавши все необхідне. Ніби все добре, мама влаштувалася на роботу, але думки про свій дім, про Україну не давали нікому спокою. Моїй Україні дуже тяжко, дуже боляче, але вона не здається. Моя бабуся так і не змогла навчитися жити не вдома, для неї це було найважче випробування в житті.

Улітку вирішуємо їхати додому. Поїхали лише я і бабуся. Мама з братом залишились, тому що в них робота за контрактом. Як їхати без них? Це знову новий біль, який нестерпний. Водночас і радісним, і сумним виявилось повернення додому. Те, що ми побачили, дуже засмутило нас. Напівпусте місто, люди, що почорніли від горя, сирени, ракети, снаряди - і це все переживає моя країна, мій незламний народ. Наші захисники і захисниці боронять нашу землю. Серед них є мій дядько, який вдруге пішов боронити Україну. Горять і палають міста та села, проливається кров наших захисників і цивільного населення, але ми впевнено йдемо до перемоги. Наші закордонні друзі не залишили нас наодинці з бідою. Санкції, допомога зброєю, добрим словом і вірою в нашу міць - це все шлях до перемоги.

Минуло майже вісім місяців з того зимового ранку, який змінив моє життя назавжди. Мене ця подія змусила подорослішати, подивитися на ці обставини іншими очима. Зростаючи в люблячій родині, у рідному домі, на своїй землі, мріючи про закінчення школи, про освіту, роботу, сім'ю, я й гадки не мала, що доведеться побачити на власні очі розруху, голод, тваринний страх, звірство, насилля та смерть. Все це зціплює тіло, лихоманить мозок, крає душу й серце. Змінилося наше звичне життя, змінилися вчинки, характери, долі. Але нас не спалити, не стоптати, не вбити! Ми вистоїмо, переможемо, відбудуємо все, бо такого народу, як мій, більше немає. Я вірю: запанує мир на нашій землі!

Люблю Україну, її традиції, культуру, дух, що живе у сучасних піснях. Сьогодні життя продовжується, на жаль, не для всіх… Вічна пам'ять загиблим.

Слава Україні! Героям Слава!