Рак Вікторія, 2 курс, Економіко-правовий фаховий коледж Київського кооперативного інституту бізнесу і права

Вчитель, що надихнув на написання есе - Найда Інна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни, 1000 днів болю, 1000 днів страху, 1000 днів боротьби, 1000 днів боротьби за життя, 1000 днів розлуки, 1000 днів інформаційної війни. 1000 днів тривоги, 1000 днів сліз та нерозуміння.  

Для моєї сім’ї та родини ця жахлива війна триває  вже близько 3885 днів. Я пам’ятаю той далекий 2014 рік, як мій тато збирав свій рюкзак в зону російсько-українського протистояння на Донбасі, на війну.

Хроніки 1 день з 1000 днів повномасштабного вторгнення. Все той самий рюкзак в який квапливо складається все таж військова форма, захисне обмундирування та всілякі інші дрібниці. В перші години моє рідне селище здригається від вибухів, я й досі відчуваю той страх як поруч падає наш український гелікоптер, і це лише перша втрата.

Страх, біль і сльози, мій тато їде на війну…

Перший тиждень пройшов в неймовірному страху, я пам’ятаю, як ми заклеювала вікна скетчем та малярною стрічкою, щоб не так летіло скло від вибухової хвилі. Година за годиною, день за днем, ніч за ніччю, йшли  одноманітні тяжкі дні мого життя.

Моя сім'я прийняла рішення не виїжджати з рідного дому, з нашого містечка, з нашої України, адже як ми могли кинути без догляду та допомоги, без будь яких засобів для виживання наших тварин, наших домашніх улюбленців. А час все йшов…

2 квітня  2022 року Київську область офіційно звільнили від російської навали. Українські захисники дали гідну відсіч російському ворогу.

Така подія посилила в наші душі неймовірні позитивні емоції, які слали запорукою у перемогу Українського народу. Ми раділи, тому що, самі проживаємо в Київській області і кожного дня нас гнітили думки, що буде якщо до нас дійдуть росіяни.

16 травня 2022 року ми отримали  сумні новини. Це був  наказ щодо полку Азов, а саме,  здатися в полон, це було прикро, неймовірно страшно і не зрозуміло, що буде далі, що буде з ними? І до сьогоднішнього часу частина бійців полку Азов знаходяться в полоні і кожного дня я закликаю свідомих громадян українського суспільства боротися за них.

Полон – вбиває! Ми не маємо права зрадити їхній подвиг, ми маємо боротися за їхнє життя і здоров’я, залежить від наших дій.

Мовчання – вбиває. Треба говорити, розповсюджувати інформацію, організовувати мітинги та протести, нам треба визволити наших героїв і героїнь, Ми зобов’язані це зробити. Лише в наших з вами руках можливість звільнити їх зі страшного полону ворога.

Вже влітку я доєдналася до волонтерського руху, я там плела маскувальні сітки, звичайно, по мірі можливості робила, все те, що в моїх силах.

Збирала та сушила трави, з яких потім робили трав’яні чаї, долучалась до роботи з виготовлення окопних свічок, пекла печиво до свята Різдва для дітей з Курахівської міської громади Покровського району Донецької області, та ще багато-багато іншого.  

Життя йде дали і сьогодні вже 1000 днів з початку повномасштабної  війни.

Споглядаючи на поведінку людей в тих населених пунктах від яких лінія фронту далеко, де не долітають щоденно КАБи, то складається, нажаль, таке відчуття, що  для частини українського народу війни немає.

І це не дивлячись навіть на те, що майже кожного дня ми чуємо вибух у всіх містах України, щоночі йдемо в укриття бо летять шехеди, БПЛА, працює наша система протиповітряної оборони.

Найстрашніше для мене те, що українські захисники і захисниці все частіше чують вислови від пересічних громадян про те, що вас туди не посилали. Їх туди не посилали, вона пішли самі, добровільно захищати свою країну, свою Україну, свою родину і сім'ю.  

Пішли мужні, найсильніші, свідомі та патріотично налаштовані громадяни.

Хочеться щоб закінчилася війни. Україна має перемогти! Додому повернення мій тато, більше не будуть гинули військові та мирне населення, ми відбудуємо Україну. Вільну, квітучу! Україну за плечима якої ховався світ.

І сьогодні пишучи це есе я отримала кота, якого врятували на сході.